Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

— Невідомо, — сказав йог.

— Ти щось знаєш?

— Ні. Але вона могла би бути. І не бути теж могла б.

— От не розумію я тебе! — крикнула Лєна.

— Бо ти все хочеш розуміти розумом, а треба розуміти серцем.

— Я тебе прошу!

Пізніше Лєна казала, що ненавидить словоблудство так само сильно, як несправедливість. Бо є якась стала об’єктивна правда. Є розум, який розуміє, і є серце, яке відчуває. Навіщо плутати людей, ускладнюючи такі прості речі? Як може серце розуміти, коли його природа — відчувати? Заєць не загавкає, а пес не почне їсти капусту!

— Ти мені подобаєшся, — сказала йогові Лєна, — але мені не подобаються твої спроби надати своєму життю якогось більшого сенсу, ніж воно має. Твоя справа, звичайно, але я вважаю це боягузтвом.

— А який сенс має твоє життя? Хіба ти не робиш те саме? Хіба не надаєш йому більшого значення?

Лєна згадала про великих людей, які мали з неї вийти, і про голубого пластилінового лебедя, що перейшов їй у спадок від виховательки в дитячому садку, і про чорного вершника на чорному коні, який роз’їжджає безлюдним містом під час великих травневих гроз, і про райдугу, і про м’ясорубку.

— Я завжди думала, що моє життя особливе, — зізналася Лєна вперше і востаннє (на цьому особливо наголошував В. Чубенко). — Думала, що живу заради особливої, визначної мети. Що я краща і мудріша за інших людей, що я розумію і відчуваю щось більше, ніж вони, і тому можу їм допомогти. Я вірила у свого бога, бо мій бог не міг бути богом інших, мій бог розумніший за богів інших людей. У мене була власна думка, яка не могла бути думкою інших людей. Бо я не хотіла бути такою, як вони. Але справа в тому, що я і не є ними. Я така сама інша, як інші. Ти мене розумієш?

— Не зовсім.

Рано чи пізно настає такий момент, наполягав у своєму дослідженні В. Чубенко, коли люди із синдромом героя раптом розчаровуються у власному геройстві й більше в нього не вірять. Це називається крахом засадничих ілюзій. Крах ілюзій і для здорової психіки дуже небезпечний, вів він далі. Тому більшість людей оберігають себе від таких травм і воліють узагалі не мати ілюзій. Щоб уникнути невдачі, люди просто нічого не роблять, бо коли ти не граєш, то й не програєш. Бездіяльність — звичайний захисний маневр. У суспільстві вже давно сформувалися певні стереотипи поведінки, як треба жити і чого хотіти, щоб не програти. Ви їх усі знаєте: народитися, вчитися, працювати, одружитися, народити дітей, а діти щоб народили онуків, а онуки — правнуків. Мати свій дім, мати трьох друзів, які не забувають привітати з черговим днем народження, вірити так, як вірить решта, любити так, як любить решта, і померти тоді, коли прийде час.

Таку модель життя, хочемо ми того чи не хочемо, треба вважати здоровою, стверджував юний науковець, як завжди, без посилання на першоджерело. Лєна відійшла від цієї моделі і, зіткнувшись із великим розчаруванням, уже фактично не мала шансу реанімуватися. Простіше кажучи, відтоді можна вести відлік її стрімкого падіння вниз.

Йог Павло, до речі, був єдиним чоловіком, який грав за Лєниними правилами і щодня тричі повторював їй, що любить. Здавалося, Лєна повинна була відчувати щастя. І деякий час вона його відчувала. (Йог Павло і потому від Лєни не відхрещувався, казав, що любив її і продовжує любити. Тепер він одружений, виховує сина, керує доволі престижною і успішною у Сан-Франциско школою східних практик. Від дружини нічого не приховує, вона теж йог, три роки прожила в Непалі, знає чотири мови, за освітою — математик).

— Ти мені теж подобаєшся, — казав Лєні йог Павло, — мені не подобається тільки твоя маніакальна потреба всім допомагати.

— Я ще нікому не допомогла.

— Але хочеш.

— Я хочу тільки, щоб Пес отримала свій інвалідний візок. Це законне право безногих людей.

Ми забуваємо, закінчував В. Чубенко, що «законне право» — це насправді нісенітниця. Існують закони, а існують права, часто, майже завжди, вони заперечують одні одних. Суспільство не будується і ніколи не будувалося за принципами рівності й справедливості. Ідеального суспільства не існує, як не існує ідеальних людей. Проте існує ідеальна рівновага. Якщо хтось мудріший — значить, хтось інший дурніший. Якщо хтось щасливий — значить, хтось інший нещасний. Якщо десь ліпше — значить, деінде гірше. Лєна з цим не була згодна, бо герої за природою не погоджуються з усталеним станом речей і працюють на те, щоб його зруйнувати, нічого не пропонуючи натомість. Вони борються проти, а не за. Якби на планеті жили лише герої, то від планети залишилось би тільки каміння і кістки.

Лєна ніколи не читала цієї характеристики своїх психологічних проблем. Невідомо, чи змінилися б її погляди й дії, якби вона все-таки її прочитала. Можливо, Лєна знала чи принаймні здогадувалася, що нею керує і чого хоче її заколотницький дух. Єдина відмінність між автором дослідження і Лєною була та, що В. Чубенко знав кінець Лєниної історії, а Лєна поки що ні. Навряд чи вона взагалі думала, чим закінчиться її безстрокова війна із соціальними службами Сан-Франциско. Подруга Лєни, Пес, яку, між іншим, юний психолог без вагань зарахував до категорії людей зі стійким комплексом жертви, мляво просила:

— Може, не треба, Лєно? Мені здається, я вже починаю потрохи відчувати свої ноги. Мені снилося недавно, що я бігаю.

Пес лукавила, бо ніг вона не відчувала і, між іншим, не відчуває досі.

— Назад відступати вже ніяк, — авторитетно заперечувала Лєна. — Ми виграємо, бо правда на нашому боці. Не можна казати на біле, що воно чорне. Ми покажемо нелюдам, де раки зимують.

— А я хотіла би знати, — говорила Пес, — де вони зимують.

— От і дізнаєшся.

Протягом місяця після відмови Псові в інвалідності вони з Лєною подали заяву на опротестування висновків МСЕК. Апеляція, однак, не мала успіху. Власне, її взагалі не розглядали, оскільки «не було надано всіх необхідних для цього документів».

Тим, хто хоче відмовити, згодом казала Лєна, ніколи не вистачить документів. У цій країні просто неможливо зібрати їх усі. І чого вони досі не вимагають довідок, які підтверджували би смерть заявника, наприклад? Виглядала б ця довідка так: «Видано такому-то такому-то в тому,