Читати книгу - "Заложна душа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
...Годинник на ратуші пробив шосту годину...
* * *
Троє пішли вперед — леза шабель розсікали своїм блиском зачаєний морок. Хоча позаду знов запала тиша, козакам здавалося, що вони продовжують чути пронизливі крики відчаю вмираючих гренадерів, безладні постріли, хруст кісток і харчання Вовка. Давило ніс попереду смолоскип — палаюче ганчір'я, накручене на уламок потрощеної меблі. Полум'я від вогню мерехтіло, відбиваючись на клинках. Стіни були вкриті товстим шаром пилу. Пил вкривав картини й гобелени, крізь пил на козаків дивились чиїсь пронизливі очі. Здавалось, що варто тільки струсити пил — і пишне панство розпливеться, перетворившись на страхітливих пекельних створінь.
Коридор був безкінечним: він кружляв, робив якісь дивні петлі, й козакам здавалось, що вони весь час повторюють пройдений шлях. Остап відчував, що стіни навколо манили їх, заводячи у невідому пастку.
Раптом, і без того непевне коло світла смолоскипу, зменшилось, немов темрява щосили зібгалась навколо, перемагаючи відблиск вогню...
— Стій! — вигукнув Остап, його голос покотився коридором і розсипався у порожнечі.
Козаки застигли. Пан Вербовський відчув під чоботом провалля і схопив за плече Давила. Той тицьнув смолоскипом донизу — підлога уривалась і вогонь не міг пробити чорний морок темряви. Остап озирнувся — обличчя його було мокре, на вусах блищали прозорі каплі.
— Назад треба, — сказав Вербовський, креслячи шаблею коло довкруж себе.
Вони знов ішли безкінечним коридором. Темрява хижо нависала над ними, намагаючись поглинути блиск клинків...
Нарешті Остап побачив великі двері, які, мабуть, вони не помітили, коли йшли коридором перший раз. За дверима була тиша.
— Зайдемо, — просто сказав Остап.
— А де пан Вербовський? — запитав, озираючись Давило.
Пана Вербовського поруч них не було.
— Пішли удвох, — сказав Остап.
* * *
...Годинник на ратуші пробив сьому годину...
* * *
— А довго ви, панове, блукали!
Зала була освітлена рівним світлом, породженим не вогнем і не сонцем. Світ був мертво блідий, перемішаний із синьотою. Остап ледь зміг побачити, що це світились розкидані по всій залі людські кістки. Тепер він відчув і рух у залі. Постаті повільно вставали з-за кутів, виринали зі стін, народжувались із самого цього блідого мертвого вогню. Козаки виставили шаблі наперед, звично ставши козацьким колом смерті — спиною до спини.
— Довго ви, панове, блукали! — голос був густий і вологий, немов калюжа крові з розрізаного горла.
— Блукали не блукали, а до тебе добрались, собачий сину! — вигукнув Остап, стиснувши до болю руків'я шаблі.
Почувся тонкий свист, свист наростав і вкручувався у вуха.
Попереду йшов харциз Сухий із розрубаною головою, з рожевим студнем, що запливав із черепа на обличчя, далі Малюта з ножем у легенях, із червоними пузирями, що лопались у роті, бризкаючи рудою на бороду. За ними вставали інші примари. Остапу зарябило в очах від розпанаханих грудей і вивалених очей, від білих перук, заплямлених кров'ю, і роздертих кунтушів, від іржавих клинків і скорчених пазурів.
Щоб свист не розірвав йому голову, Остап крикнув:
— Рубай, козаки, бісову погань!
Шаблі із хрустом врізались у пазурі та вишкірені ікла. За мить козаки вже крутились поодинці, розкинувшись по залі. Навколо кожного вирувало море харчання і лютої ненависті.
— Смерть! — кричав Остап, рубаючи навколо себе морок.
— Смерть! — віддавалось спотворене і невловимо схоже у вишкірених пащах.
Остап відхилився назад і відчув спиною стіну. Не встиг він зауважити, що тепер не треба боятись удару в спину, як стіна легко піддалась і запорожець сторч полетів у темряву.
* * *
Давило креслив довкруж себе шаблею коло. Він не відчував утоми і вже не думав про страх. Він вигукував давно загублені у сторіччях бойові вигуки забутих народів і сміявся. Навколо нього лежали відсічені руки й голови, підошви його чобіт сковзали по калюжах гнилої крові, а він вже йшов уперед, розсікаючи темряву та її породження. І коло, накреслене його шаблею, було непереможним. Навкруги сіялося харчання і утробний хрип, але Давило чув тільки свист своєї шаблі й хруп перерубаних кісток. З голови до ніг весь він давно вже був забризканий кров'ю, і був вежник Давило в ту мить страшніший за примарних упирів, що оточували його. Але не помічав він і те, що відрубані руки зі скривавленими пазурами знов чіплялись до тулубів і викришені ікла знов виростали у хижих пащах.
— Слава! — кричав Давило і йшов вперед — він бачив вікно, він бачив ретельно забиті дошками й картинами великий овальний отвір, бароковий отвір, збудований для давно забутого полковника давно забутого гетьмана.
Вікно, вікно — треба вікно. Пробити його, розпанахати, немов рану, насичену гнилою кров'ю, пустити у цю криваву темряву день...
І Давило рвався туди, і якби Дмитро Копняк бачив його в ту мить (а він напевно бачив, бо непростий був той Копняк ), то здивувався б своєму ледачому учню, а Давило пер вперед і валились під його чоботи розсічені навпіл тулуби і відсічені голови. А Давило сміявся, бо коли сміється козак, немає жодної сили — чи то пекельної, чи то земної (але де між ними різниця?), що могла б подолати скажену лють козачу.
До вікна залишилося п'ять кроків.
...І падали, потрапивши у коло, згублені колись чи то жадобою, чи то честолюбством, крутились перед Давилом харцизи і вірні гайдуки горлачеви і надійні пахолки, готові за милість барську душити і різати хоча б і батька рідного, крутились і колишні братчики військові, що забули, що то є — Закон Великого Поля, і ситились тепер жадібно людською кров'ю і людським стражданням — не зупинялась шабля Давила перед ними, і тільки на мить розірвав він своє погибельне коло — коли раптом виринуло серед скривлених пеклом чисте й біле обличчя, і було це обличчя дівчини Ярини. І застиг Давило, бо йшла вона йому назустріч чиста і біла, немов не лежала ще кількох годин тому у могилі. І зупинив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заложна душа», після закриття браузера.
