Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

раптом вибухнув Слоун, гнівно тицяючи пальцем у юнака. — Де набратися харчів, щоб перечекати в горах? Вони ж не зможуть стільки дотягти! А як вони там зігріються? Вогнище ж побачать знизу! То як же, Роране? Як не від голоду, то від холоду вони все одно загинуть!

— Якщо ми допоможемо, вони матимуть їжу, — розвів руками Роран. — А з вогнищем теж не біда, бо можна зайти вглиб лісу.

— Усе це відмовки! — аж нетямився м'ясник.

— А що ти пропонуєш? — спитав тоді юнак.

— Що завгодно, тільки не це!

— І що ж, наприклад?

— Не знаю! — визвірився Слоун. — Але твоє рішення не годиться!

— Тобі не обов'язково брати в цьому участь, — закинув Хорст.

— А я й не збираюсь, — озвався м'ясник. — Робіть що хочете, але ніхто з моєї родини не піде на Хребет, поки я живий. — Він схопився за шапку й пішов, злостиво глипнувши на Рорана.

«Отже, — міркував хлопець, — через свою впертість Слоун ставить під удар Катріну. Значить, варто вирішувати самому».

— То як, шановні? — озвався Хорст до присутніх. — Треба обговорити Роранову пропозицію.

Роран переконався, що досяг своєї мети, і потайки вислизнув з їдальні. Накульгуючи, він простував темним селом у пошуках Слоуна, поки не помітив його біля одного з багать. Хлопець, пригнувшись, подався до будинку м'ясника в надії зустрітися з Катріною.

Дівчина саме готувала вечерю, коли він увійшов.

— Роране! — здивувалась вона. — Чому ти тут? Ти розказав про нас батькові?

— Ні, — узяв її за руку хлопець. — Було не до того. Я хочу тебе про щось попросити. Отже, слухай. Ми вирішили відправити дітей і старих на Хребет, і я хочу, щоб ти приєдналась до них.

Вражена Катріна вирвала руку й відвернулася до груби, втупившись у тліюче вугілля.

— Батько заборонив мені ходити туди, де загинула моя мама, — озвалась вона. — Ферма Ельбема — це найближче, де я була за останні десять років. — Вона затремтіла й мовила далі: — Як ти міг подумати, що я наважусь покинути тебе й батька? Це ж мій дім, розумієш? І чому я мушу йти, коли Елейн, Тара й Бірджит залишаються?

— Катріно, будь ласка, — обережно поклав їй руки на плечі юнак. — Разаки тут через мене, тому я не дозволю, щоб ти постраждала. Поки ти в небезпеці, я не можу захищати селище.

— Хто ж поважатиме мене після втечі? Це ж боягузтво! — гордо мовила дівчина. — Мені буде соромно перед жінками Карвахола! Як я зможу називатися твоєю дружиною?

— Боягузтво? — перепитав Роран. — Нема ніякого боягузтва в тому, щоб захищати дітей на Хребті. Коли щось трапиться, це потребуватиме більшої мужності, ніж оборона селища.

— За що це мені? — у відчаї прошепотіла Катріна, схопившись за голову. — Парубок, який прагне бути моїм чоловіком, не хоче бачити мене поруч!

— Це неправда! — заперечив Роран.

— Ні, правда! — пролунало у відповідь. — А якщо тебе вб'ють, поки я буду далеко?

— Не говори так…

— Ні, я скажу! — нетямилась дівчина. — У Карвахолі ми маємо хоч якусь надію вистояти, а в горах я помру від туги за тобою!

— Заради нашої любові я прошу тебе піти, — мовив розчулений юнак. — Я знаю, як тобі важко… це найбільша жертва з твого боку… Але я прошу тебе!

Катріна здригнулась, зчепивши руки.

— Якщо я зроблю це, — сказала вона тремтячим голосом, — ти обіцяєш, що більше ніколи не проситимеш мене про таке. Пообіцяй, що, коли ми навіть зіткнемося із самим Галбаторіксом і один із нас зможе врятуватися, ти не попросиш мене піти.

— Я не можу цього обіцяти, — розгубився Роран.

— Тоді як ти можеш просити мене про те, чого сам ніколи не зробиш! — скрикнула Катріна. — Це моя ціна, і ніщо на світі не змусить мене поступитися! Ані золото, ані діаманти, ані красиві слова, розумієш? Якщо тобі замало такої жертви, тоді, Роране Міцний Молоте, можеш забиратися собі геть!

— Добре, — схилив голову юнак, не в змозі терпіти далі. — Я обіцяю.

Катріна кивнула й опустилася на стілець. Сльози скрапували їй на рукав. Тихим голосом вона сказала:

— Батько прокляне мене, якщо я піду.

— Як ти йому скажеш?

— А я не казатиму! — кинула вона зухвало. — Він ніколи не дозволить мені піти на Хребет, але мусить поважати моє рішення. Так чи так, він не шукатиме мене в горах, бо не наважиться піднятися на Хребет. Він просто побоїться.

— Але ще більше він боятиметься втратити тебе.

— Подивимось, — зітхнула Катріна. — Гадаю, коли ми повернемось, ти вже сповістиш його про наші заручини?

Роран змусив себе кивнути, згоджуючись, хоч сам подумав про малоймовірність такого щастя.

РАНИ СЬОГОДЕННЯ

Прокинувшись уранці, Роран якийсь час міркував, як його бути далі. За хвилину він скотився з ліжка, одягнувся й рушив на кухню, де схопив кусень хліба із сиром і вийшов на ґанок, щоб попоїсти й насолодитися сходом сонця.

Його спокій був порушений біганиною дітлахів, які гралися в піжмурки і за якими слідкували збентежені батьки. Тоді юнак знову повернувся на кухню, де вже зібралася родина Хорста.

— Доброго ранку, хлопче, — привіталася Елейн, визираючи з вікна. — Здається, знову буде дощ.

— Тим краще, — заявив Хорст. — Він допоможе нам сховатися, поки ми будемо сходити на гору Нарнмор.

— Нам? — перепитав Роран, сідаючи за стіл поруч із Альбричем, — який протирав сонні очі.

— Слоун таки мав рацію, — пояснив старий. — Нам треба самим затягти нагору харчі й решту всього, інакше запасів не вистачить.

— Але ж тут залишаться чоловіки, щоб захищати Карвахол?

— Звичайно.

Коли всі поснідали, Роран допоміг Бальдору й Альбричу згорнути їжу, ковдри й усе необхідне в три великих вузли, які вони закинули за спину й потягли на край селища. Дорогою вони зустріли трьох братів, Дармена, Ларна й Намунда, так само нав'ючених припасами.

Неподалік поралися селяни, збираючи дітей і старих у дальню дорогу. Кілька родин запропонували своїх віслюків, щоб довезти речі й молодших дітей. Тварини тривожно скрикували, додаючи ґвалту до загальної метушні.

Роран скинув свою ношу на землю й оглянув юрбу. Він помітив Сварта, найстаршого в Карвахолі чолов'ягу, який сидів на оберемку з лахами, дражнячи малечу кінчиком сивої бороди. Також тут був Нолфаврел, біля якого стояли Бірджит, Фельда, Нолла, Калита й багато інших стурбованих від'їздом матерів. Була й Катріна, яка, зв'язуючи тюки, всміхнулася парубкові.

Здавалось, ніхто не керував цим юрмищем, тож Роран заходився наводити порядок, дбаючи про пакування харчів та решти подорожніх речей. Він виявив, що не вистачає бурдюків для води, але коли попросив принести ще, то отримав на тринадцять штук більше, ніж було треба. Так у клопотах і минув ранок.

Обговорюючи з