Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

Почав був Іван ще казати людям цим, що се його дворище з діда, з прадіда, і що він тільки вчора ходив на гробовище покликати брата на весілля, але ж — куди тобі — сміються з Івана всі, мов з божевільного.

Покрутивсь отак Іван, — нема йому пристановища, ніхто його не приймає, і пішов він знов на гробовище до брата.

— Пусти, брате, знов до себе, бо на сім білім світі немає вже мені місця — ніхто вже мене не приймає!

І знов розступилась земля над труною Остаповою, ввійшов туди Іван, земля заступилась, і з того часу вже ніхто й ніколи не бачив Івана на білім світі.

Кажуть би то, що ото скільки свічечок згоріло, поки читав Остап у келії тую книгу, стільки по сто років минуло з того часу, як Іван до брата прийшов. А дуб, що лежав уже трюхлявий коло гробка Остапового, — це з того самого жолудя, що Йван посадив там, як приходив кликати Остапа до себе на весілля.

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п'ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.

Пішов Іван на двадцять п'ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.

Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».

Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам'яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п'ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.

Ось настав час іти вартувати.

Іван узяв гвинтівку і пішов на край міста до замку. Раптом щось загуло. В замку відчинилися двері, і Іван побачив, що то церква. У церкві засвітилися свічки, заходили люди. Посередині стояла велика чорна домовина. Піп ходив кругом неї і читав молитву. Коли це із труни піднімається великий чорний чоловік і йде на Івана. Іван крикнув:

— Стій! Хто йде?

Чоловік мовчить і йде далі.

Іван удруге крикнув і почав стріляти. Але кулі йшли крізь чоловіка, як крізь сито. Вистріляв усі кулі, але чоловіка не вбив. Тоді почав битися багнетом. Побив і багнета й почав битися кулаками. Раптом заспівав півень — і привид зник.

Ледве живий Іван перебув до ранку й повернувся в казарму. Всі здивувалися, що він живий.

На другу ніч повторилося те саме. Але церква була удвоє більша і людей було більше, а чоловік був такий здоровий, що Іван аж скрикнув, але бився і ту ніч. Теж лишився живий.

На третю ніч Іван узяв із собою півня. Посадив у своїй будці і став вартувати. Опівночі повторилося те ж саме. Але чоловік був утричі більший від попереднього. Іван вистріляв усі кулі, побив багнет, заморився дуже, одступив до будочки і почав бити прикладом. А півень пробудився:

— Ку-ку-рі-ку!

Так усе й зникло.

Іван відпочив і ходив біля замку, коли чує — хтось кричить, щоб допомогли. Він до замку, до дверей, але воно кричить у палаці. Іван каже, що зачинені двері. Голос почав говорити, щоб він відійшов і побачив під ногами камінь. Підняв — а там ключі. Він узяв і почав відмикати двері. Відімкнув аж дев'ять дверей. А за ними була замкнена дівчина. Іван узяв її та виніс із палацу.

Дівчина була дуже гарна й молода, але худа і погано вдягнена. Вона розповіла Іванові, що її замкнула в замок одна зла чаклунка, а її три сини стерегли цей замок і щоночі вбивали вартових. Але Іван їх переміг. Дівчина сказала, щоб прийшов до неї через чотири місяці на вулицю Лісову, будинок номер сто п'ятдесят, квартира номер п'ять. Раніше щоб не приходив. І пішла.

Прийшов Іван у казарму. Всі здивувалися ще більше й улаштували Іванові врочисті проводи. Погуляв Іван три місяці по місту, скучив за дівчиною і пішов її шукати. Зайшов на Лісову вулицю. Коли йде назустріч стара бабуся й питає:

— Чого ти, сину, тут ходиш?

— Гуляю, — а сам дивиться на будинки і побачив номер сто п'ятдесят.

Увійшов у будинок та й питає номер п'ять. Коли це виходить бабуся та як штовхне Івана в колону та й замурувала, а тоді і каже:

— Оце тобі за те, що вбив моїх синів.

Іванова дівчина спала в своїй квартирі три місяці, але почула гуркіт, прокинулася і вийшла. Коли стоїть чаклунка і колона. Дівчина здогадалася, що трапилось, розімкнула колону і витягла ледь живого Івана, а туди впхнула бабу.

Повела Івана в свою квартиру, нагодувала і каже:

– Іване, ти мене врятував, а я тебе від чаклунки визволила. Давай разом жити.

Іван тільки цього і ждав.

От вони повінчалися, але Іван чомусь засумував. Маруся (так було звати дівчину) здогадалася та як махне правою рукою — так і карета під'їхала до них. Махнула лівою — так усе добро і впало біля них. Одяглися вони, набрали всього з собою в карету і поїхали додому. Мати дуже зраділа та цілує сина і невістку. Зажили вони тоді якнайкраще.

Марійка й баба-відьма

Був один дід Монька, що носився злегонька і мав червоні постольці… Розповідати казку чи ні? Розповім. У ній, звичайно, правди, як у решеті води. Але слухати можна. То послухайте…

В одного чоловіка вмерла жінка. Але перед смертю покликала до себе дочку, дала їй ляльку і сказала:

— Дивися, Марійко, аби вона була чистенька, годуй її хлібцем, а як прийде якась жура, порадься з лялькою.

Матір поховали. А ненько привів мачуху з двома дівками. Вона незлюбила Марійку за те, що вона завжди прала сорочечку ляльці та годувала її хлібцем.

Одного разу старша вишивала, а менша панчохи плела. Мачуха каже падчерці:

— Поклади