Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Від білого трейлера до Гоцика вже йшов Пауло Гомес. «Ходімо», – покликав за собою одним жестом.

До сеї миті Гоцик був певен: із будь-якої халепи неушкодженим вискочить. Багатомісячні мандри викували у мізках: ніяких перешкод! Та нині… ялозив долонями по шкіряному кріслу в трейлері лукавого рома Пауло, похмуро косував на золоту цяцьку в його вусі, чув, як ватажок шарудить паперами, намагаючись переконати, що з ними покупець будь-який кордон перетне без проблем, і розумів: гайки!

Ні! Сил не поменшало. Та не на силу покладався Гоцик під час усіляких життєвих випробувань. Що та сила, коли всередині залізним кілком стирчав міцний стрижень упевненості і свавілля, тільки він і скеровував: зміцнював, падати духом не давав. Щелепи стиснув – і в бій! Які, нахєр, соплі?!

Та відчайдушне жіноче волання під колесами циганського бусика вимкнуло волю. Висмикнуло серце, кинуло долу – й не відшукати. Дихалку забило, упевненість втекла. Питання наївні-дитячі: та що ж це, блін, робиться?! І у голові… у голові паморочиться. Хоч помирай, така туга. І сльози… Сльози лізуть до очей.

– Ей! Аміго! – бородань відклав папірці, зиркнув на чужинця. – Заснув?

– Ні…

Гоцик смикнувся, повернувся в реальність. Спробував зосередитися, зрозуміти, що вчиняти, та процесор згорів – плавив мізки шаленим відчаєм, у голові вили вітри: «Несе Галя воду, коромисло гнеться… А за ней Іванко… Так! Іванко… За нею… Має прийти!»

– Ти гроші приніс? Гроші! – почув голос Пауло.

– Я… – видушив. – Приніс більше… Але й хочу… більшого.

Ром примружив очі, вдивився у незнайомця. Невже помилився? Ох, він багато люду бачив… Із першого погляду міг визначати: суперник, союзник чи просто жертва. Оцей дужий хлопець, що ледь складав докупи найпростіші іспанські слова… Попервах рому здалося: чужинцю й слова зайві. Зиркне – й усе зрозуміло. Чого хоче – знає. Добуде і не відступить. З такими – обережно. Такі – не прощають. Та нині перед ним сиділа розгублена знічена жертва. Пауло подався до хлопця.

– Кажи, – усміхнувся привітно. Знав, як приспати увагу жертви.

Гоцик дістав з кишені великий смарагд, поклав на стіл.

– Тут не п’ятдесят тисяч. Сто! Хочу за нього коней. І жінку…

– Жінку?!

Пауло відповів на автоматі, бо за мить уже забув про чужинця, коней, увесь білий світ – роздивлявся безцінний камінь, тремтів од збудження. Спробував на зуб, дістав лупу, схилився – цокав язиком, бурмотів щось незрозуміле.

– Камінь справжній… – Гоцика тіпало – нічого вдіяти не міг. Тільки й того, що сльозам волю не давав.

Бородань завмер. Раптом крикнув щось агресивно і голосно. Гоцик напружився, зиркнув у вікно трейлера – до нього вже бігли чоловіки-хітанос.

– Звичайне скло! – Пауло тицьнув у Гоцика пальцем. – Ти збирався за коней заплатити звичайним склом?!

…Був би це вчорашній Гоцик! За метр від крісла, у кухонній зоні на стільниці лежав немалий ніж, що ним і кабана завалити можна. А ром Пауло хоч і хитрий, та старий. Гоцик би одним ударом поклав його на підлогу! Забрав би камінь і з тим ножем пробився б на волю. Та у мізках не плани – «несе Галя воду…» Підвівся недбало, хитнувся. Та, слава Богу, у дупу припекло. Відштовхнув Пауло, рвонув до вікна на протилежному боці трейлера, відчинив, ледь продерся назовні – упав в траву, підскочив і дременув через потічок у гори.

У трейлері бородань Пауло збуджено роздивлявся смарагд.

– Е! Тихо! Тихо, хітанос! – мовив захеканим родичам, коли ті примчали доповісти, що не наздогнали втікача. – Він не повернеться. Такі, як він, – сміття.

Гоцик зупинився тої ж миті, як усвідомив: переслідувачі відступили і здалися. Причаївся біля розпеченої сонцем скелі, визирнув, ковзнув поглядом по потічку вверх за течією. Далеко відбіг: автомобільний табір ледь виднівся.

Видихнув спустошено, упав спиною на гостре каміння. Дивився у небеса, горло забилося відчаєм, сльози – десь поряд. Тремтіли, та не лилися. Несподіване безпорадне приголомшення відступало, звільняло місце холодній лютій ненависті.

Скреготнув зубами. Сів рвучко. Ляснув себе долонею по щоці. Крутнув башкою. Процесор врубився, запрацював. «Рюкзак відрити, поки сонце не сіло, – видавав холодні беземоційні накази. – Ночі діждатися. Сокирку прихопити… Тільки б із місця не зрушили, падли…»

Та перш, ніж іти на помсту, умився у потічку, перебрався на той берег, де маячив циганський табір, роздягся догола, розклав одяг на камінні – хай висохне. Вдивлявся у білі засніжені верхівки гір Сьєрра-Невада… Кривився: як тут у вас усе різко континентально! Вдень від спеки порятунку нема, вночі холодрига кістки виламує. Добре, що завбачливий Ілія вкинув до рюкзака теплу бавовняну спортивну кофту. Як до Гранади потрапив, допетрав: і від шалика б не відмовився.

Та за пусте недовго думав. Віднайшов місце, з якого проглядався і табір, і дороги посеред гір, і недалека Гранада. Заздалегідь прагнув означити шляхи відступу. «Тачку треба», – зрозумів нездійсненне: сонце уже котилося на захід. Схаменувся, рвонув рюкзак викопувати.

Спостережний пункт довелося облаштувати досить далеко у хащах над скелею – нависала над галявиною і потічком та закривала шлях, що він вів до табору. Ніч уже пробиралася льодяними пальцями під Гоциків одяг, а хітанос ніяк не вкладалися – посеред табору горіло високе багаття, одні цигани сиділи навколо нього, інші скупчилися біля білого трейлера. Ось із трейлера вийшов Пауло, коротким наказом розігнав одноплемінників по фургонах, причепах. Біля вогнища залишилися тільки кілька чоловіків.

Гоцик напружено вдивлявся в обшарпаний бусик, під колесами якого вдень лежала виснажена жінка, та темрява густішала і скоро у чорній ночі буяло тільки червоне полум’я вогнища, у його відблисках – чорні тіні. Халепа.

Гоцик стиснув щелепи: ну, що? Ближче підійти? По-звірячому безшумно спустився ближче до табору. Закляк у кущах. Матюкнувся подумки: тепер і не знайде те каміння біля потічка, де сокирку покинув.

– І хрін з нею… – прошепотів.

Дістав з рюкзака ніж. Завмер. Хай галасливі хітанос повкладаються врешті. Та у ромів на ту ніч намітилися інші плани. З вікон фанерних фургонів завзяті жінки гукали чоловіків, двійко дівчат у довгих пишних спідницях по черзі курили смердючу самокрутку, мале циганча вискочило з трейлера, подерлося у кущі, прямо на Гоцика. Зупинилося за метр, обісцяло кущ, побігло назад.

– Ху… – видихнув.

Все вдивлявся в обшарпаний бусик: тільки б жінку нікуди не поділи.

Від дороги – гуркіт. Чоловіки біля вогнища попідскакували. У руках одного Гоцик помітив пістолет, другий миттєво засунув ніж під штани у черевик. З білого трейлера вийшов Пауло. Гукнув щось коротко і різко. У фургонах і трейлерах повмирали жінки і діти – ані шурхоту. Чоловіки поважно порозсідалися