Читати книгу - "Тиша"

7

В’їзд до санаторію був облямований двома чотиригранними гранітними колонами й пишним чагарником. Каспер подав знак, і машина спинилася за п’ятдесят метрів від колон.

Будинки розташовувалися на шести терасах, що спускалися до старих вілл Торбека. Побудовані вони були з такого темного граніту, що вночі він здавався чорним. Але знизу було підсвічування, а з кам’яних чаш по-тропічному пишно струмували кручені рослини і квіти. Усе це нагадувало про висячі сади Вавилона — диво для квітня в Данії, коли останні морозні ночі ще з усмішкою чекають свого часу.

— Це для клієнтів, — пояснив Каспер, — усі ці квіти. Аби вони повірили, що сучасні технології знищили всю дріб’язковість природи і що немає ніякої потреби старіти, якщо раз на три місяці можна вприскувати чергову порцію ботоксу в мішки під очима.

— Якесь не біблійне місце, — відгукнувся Франц Фібер.

З гачка за сидінням водія Каспер дістав дві двобортні кухарські куртки і простягнув одну з них Фіберові.

— Не будьмо аж надто вже святими, — сказав він. — Чи можемо ми бути певні в тому, що Богоматір відмовилася б від підтяжки обличчя й виправлення прикусу? Якби їй це запропонували.

Молодик надягнув куртку. Руки у нього помітно тремтіли.

Каспер поклав руку йому на плече. Повернув його до себе.

— Подумай про дітей. Уяви їх собі. Батьків поряд немає, їхній дім далеко. Навколо них відбувається щось незрозуміле. Вони безпорадні. Ти чуєш це? Коли я бачив її востаннє, у неї були сліди побоїв. Навіть ось такі діти насправді безпорадні. І вони залежать від нас з тобою. Ти відчуваєш це?

Молодик ковтнув слину.

— І крім них. Тисячі інших дітей. У такому ж стані безпорадності. Або ще гірше. І в нас самих. У тобі і в мені. Ховаються два маленьких хлопчики. Ти чуєш їх? Ти відчуваєш співчуття? Воно — наше паливо. Єдине, що може допомогти рухатися далі. Через усю симфонію.

Франц Фібер дивився на нього. Ця мить мала в собі якусь велич. Як у Кемпфа[48] в повільній частині сто дев’ятого опусу.

У такій ситуації важливо не дозволити затопити себе емоціям. А якось діяти й повернути все в інше русло. Як Бетховен. Постаратися ушляхетнити сентиментальність.

Каспер подав знак. Фургон рушив. Каспер опустив скло.

З кущів з’явилася людина в темній уніформі — під колір граніту. Каспер махнув рукою, показуючи кудись у глиб автомобіля.

— Там позаду лежить гарячий, як присок, шматок м’яса. Сідло теляти а-ля граф Меттерніх. Температура його не повинна опуститися нижче за шістдесят градусів, коли воно опиниться на столі у Каїна. Якщо ви затримаєте мене навіть на три хвилини, то ви пропаща людина.

Тропічний пейзаж поглинув охоронця.

Вони перейшли через приймальню із зігнутими, немов у залі «Плеєль», стінами, через вітальню, лунку, як зала «Мантзіус». Мимо стаціонара, де важливо було дуже добре прислухатися, аби пригадати, що ти — в лікарні. Їм не трапилося жодного приміщення, не придатного для запису вашого наступного камерного твору.

Але стіни відбивали не камерну музику. Вони відбивали замішання й розгубленість людей, які сподіваються, але глибоко в душі не вірять, що косметична клініка може хоч би на міліметр наблизити їх до того, що для них так важливо.

Вони увійшли до амфітеатру, на сходинках перед великим каміном лежали або сиділи півсотні жінок, усі вони були в білих халатах.

У дверях, у хмарі пари, з’явилася рудоволоса жінка із зеленими очима, у білому халаті і з пучком свіжого березового пагілля в руках, напевно лазниця. Звучання її було таким чарівним і авторитетним, що Касперові захотілося, аби у нього знайшовся час і трапилася нагода, знявши штани, попросити її про дванадцять ударів цим березовим віником.

— Що ви тут робите? — спитала жінка.

— Насолоджуємося акустикою, — відповів Каспер. — Я всією душею вболіваю за бідних. Але мої вуха люблять палісандр. І високі стелі.

— Ви в жіночому відділенні.

— Ми тут за службовим обов’язком. А свою сексуальність ми залишили за дверима.

Він почув, як звучання її пом’якшало.

— Вона не дуже-то слухається, — сказала вона. — Ваша сексуальність. Якась її частина все одно просочується.

Каспер простягнув їй той піднос, який він прихопив із собою з машини.

— Візьміть канапе. Забудьте про дієтичний корм для кроликів. Покладіться на природну регуляцію апетиту.

Жінка взяла один з маленьких медальйонів з листкового тіста. Каспер запропонував канапе жінкам, що сиділи поблизу.

— А де ж Каїн?

— Хайді зараз його стригтиме.

Каспер простежив за її поглядом. Крізь велике скло йому було видно веранду, побудовану на гранітній платформі, яка, здавалося, плавала в повітрі. За склом він побачив зелені рослини й перукарські крісла. В одному з крісел сиділа людина.

Каспер нахилився до рудоволосої жінки:

— Може, хтось і скаже, що виникле між нами взаєморозуміння, яке, можливо, стане початком тривалої дружби, не слід опошляти грошима. Я з цим не згоден. Кілька купюр цілком можуть стати зворушливим акомпанементом до природного співзвуччя сердець.

Він простягнув жінці чотири тисячокронові купюри.

— Добре б затримати Хайді на якісь десять хвилин. Ми з Каїном ходили разом до школи танців. Світлі спогади. Нам хотілося б віч-на-віч хвилин десять позгадувати минуле. Він завжди танцював за даму.

Жінка склала купюри.

— Ви заглянете дорогою назад?

Каспер подивився на Фібера. Обличчя молодика було вкрите тонким шаром поту. Можливо, причиною тому була пара з лазневого відділення.

Таємниця любові частково полягає в умінні зосередитись і добровільному самообмеженні.

— У наступній інкарнації, — відповів він.

Він подивився на жінок. Акустика в залі була як в мініатюрному варіанті зали Карла Нільсена. Звук п’ятдесяти жінок був немов ніжний дотик теплого вітру. Він міг звернутися до них, не підвищуючи голосу.

— Серце кожної людини випромінює звукове поле, — промовив він. — Воно звучить чудово, на жаль, ми самі його приглушаємо. Цієї миті ви звучите прекрасно. Серед вас немає жодної, заради якої ми з Францом не були б готові порушити чернечу обітницю й відвезти вас до себе додому. Якби ви тільки прислухалися по десять хвилин щодня. До свого серця. Знімаючи ту напругу, яка заважає поширенню звукових хвиль. Чорт забирай, ви б зазвучали як Бах.

Жінки втупили очі в нього. Він поставив піднос із канапе на сходинку. Зняв кухарський ковпак. Уклонився. І задкуючи, вийшов за двері.

Франц вийшов за ним. Голос його тремтів.

— У нас є мета. Ми повинні врятувати дітей. Ми незаконно проникли всередину. А ти поводишся