Читати книгу - "Репортер"

вдієш, сама винна, мабуть, страшенно любила своїх дітей, розчиняла в них себе… А Мелорчик, подумав я. Якби сталося так, що я покохав іншу жінку? Розрив із Зіною? Та хіба він простив би?! А я? Я простив би батькові все. Але я все простив би йому лише тому, що боявся його. Дуже любив, а ще більше боявся…

… Повернувшись до міністерства, я подзвонив у районний комітет ДТСААФ і попросив записати мене на курси професіональних шоферів; через п’ять місяців одержав права, за цей час — з боєм — передав ставку свого шофера в парк вантажних машин Міністерства охорони здоров’я, у них повний завал, і став обслуговувати себе сам, але ж у міністра має бути двозмінна машина, триста карбованців на місяць віддай шоферам і, як кажуть, не гріши…

Саме тоді в мене й почалися труднощі з нашим першим секретарем; мене призначили прем’єром нашої автономної республіки наперекір його волі, запропонувала Москва…

… І ось на другий день було скликано позачерговий пленум обкому. Серед питань, які стоять на порядку денному, названо: «Різне». Це значить, що моє прохання про відставку задоволене, вибиратимуть нового главу уряду.

Я зібрав свої особисті речі, в кабінеті їх набралося чимало; після того як ми з Зіною переїхали з старої квартири в маленьку, щоб не було так страшно без Мелорчика — там кожен куточок нагадував про нього, — частину речей я сюди переніс, особливо щоденники, архіви, «сталінку» батька й старий халат — єдршє, що після нього лишилося: «грошові пакети», що таємно виплачувалися при Сталіні відповідальним працівникам, батько, не розпечатуючи, переказував у будинок інвалідів Великої Вітчизняної.

Який же складний наш час, як важко буде історикам розібратися в тій, створеній нами самими, структурі, котра визначала не тільки зовнішні, а й глибинні, затаєні функції суспільства! Можна в усьому звинувачувати Сталіна, але чи буде це відповіддю на трагічне запитання: «Як могло таке статися?!» Адже й Брежнєв, якого саме Сталін на дев’ятнадцятому з’їзді рекомендував членом Президії ЦК КПРС, одержував тисячі привітань, коли йому вручали чергову Зір-4 ку, і робітничі колективи, університети й радгоспи всюди вивчали його книжки. Сліпа одностайність?

… Як і чому в двадцять другому році оформився перший організований блок у Політбюро: Сталін — Каменєв — Зінов’єв? Чому вони так міцно об’єдналися після смерті Леніна? Для однієї лише мети: звалити Троцького, який раз по раз картав Зінов’єва і Каменева (до речі, свояка) за жовтневе відступництво. Але ж він, Троцький, був головою Петроградської Ради робітничих депутатів, його штаб містився в Смольному; тривожно було й те, що Володимир Ілліч у своєму заповіті назвав його «найвидатнішим вождем сучасного ЦК», а Сталіна вимагав зовсім зняти з ключової позиції Генерального секретаря.

Зінов’єв і Каменєв не змогли втішитися з плодів своєї — спільної із Сталіним — перемоги: як тільки Троцького скинули з посади народного комісара оборони і голови легендарної РВР — Революційної військової ради, яку він очолював з весни вісімнадцятого, — Сталін негайно вдарив по своїх колишніх союзниках. А потім — розгром Каменєва і Зінов’єва, що ввійшли в блок зі своїм колишнім противником — Троцьким… Сталін начебто стояв збоку, всю роботу по боротьбі з «новою опозицією» провів істинний улюбленець партії Микола Іванович Бухарін разом з Риковим, Кіровим, Серго і Томським… Як пояснити цей феномен? Ідеолог Бухарін виявився маріонеткою у руках досить слабкого в теорії Сталіна. _ Чи можливо таке? Мабуть, копати треба глибше, щоб добратися до причин, які згодом дали змогу Сталіну пролити кров мільйонів ленінців.

Троцький, Зінов’єв і Каменєв виступали за негайну індустріалізацію, стримання НЕПу, пропонували зробити жорстокішою експлуатацію «куркульства», щоб виручені кошти вкласти в будівництво електростанцій та нових заводів — насамперед металургійних.

Бухарін і Риков твердо виступали за ленінський кооперативний план, за НЕП, вимагали зважати на інтереси селянства, постачати селянинові техніку і, таким чином, перевести його на рейки соціалістичного господарювання; саме це дасть ті кошти, які й треба буде вкласти в індустріалізацію; за наказом, примусовими методами соціалізм не побудуємо…

Коли Троцького вислали з СРСР, а Каменєв і Зінов’єв втратили свої позиції, саме Сталін, Молотов, Ворошилов і Каганович заявили про початок колективізації, тобто взяли на озброєння ідейну програму Троцького і Зінов’єва, оголосивши цим війну Бухаріну і Рикову.

Я проаналізував текст процесу над Бухаріним, який публікувався в газетах; у стенографічному звіті, що вийшов після страти, багато було викинуто й переписано. Я запитував себе, чому ж Бухарін не звернувся до залу і не сказав всієї правди про той кошмарний фарс, у якому він сам писав свою роль? Розповідають (спробуй перевір!), що один з процесів почався за день до того, справжнього, який відбувся в присутності публіки. І на цьому «передпроцесі» прокурор Вишинський допитував підсудних, чи визнають вони себе винними, а більшовики, всі, як один, заперечували свою вину й говорили, що показання вибито — триває розправа над партією. Вишинський слухав відповіді обвинувачених спокійно, і це здивувало підсудних: «Невже на волі щось сталося? Невже партія піднялася на захист своєї честі?!» Але після допиту Вишинський неквапливо зібрав зі столу папери, махнув рукою «іноземним» кінооператорам і дипломатам, що сиділи в залі, ті слухняно підвелися, потяглись до виходу, і звернувся до Єжова, котрий сидів в урядовій ложі, за портьєрою, так, щоб його ніхто не бачив:

— Миколо Івановичу, процес не готовий, я так не зможу працювати.

Ці слова були смертним вироком для Єжова, і хоч через п’ять днів заарештовані більшовики, народні комісари, редактори, ветерани партії «призналися» в тому, що вони готували замах на життя «великого сталінця товариша Єжова», дні «залізного наркома» були лічені…

Я вивчав показання Бухаріна в’їдливо, читаючи текст якщо й не вголос (боявся; часом самого себе боявся), то принаймні пошепки, аби краще вслухатись у смисл кожного його слова.

Я зрозумів, що з погляду стратегії термідора Сталін показав себе неперевершеним майстром, віддавши обвинувачення більшовиків старому меншовикові Вишинському, брат якого жив в Іспанії генералісимуса Франко, тому Вишинському, з яким життя одного разу звело Кобу в камері бакинської тюрми, — відтоді він його запам’ятав і повірив у нього: цей умів служити.

Однак після десятого, щонайменше, прочитання останнього слова Бухаріна в голові раптом сяйнула думка, я зрозумів, як Микола Іванович зміг прокричати про свою невинність, більше того, як він алегорично обвинуватив своїх катів-обвинувачів…

Спочатку признавшись у всьому, він далі сказав: «Я визнаю себе відповідальним за пораженську орієнтацію, хоч я на цій позиції не стояв. Я категорично заперечую свою причетність до вбивства Кірова, Менжинського, Куйбишева, Горького