Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

«Міс Джейн Марпл?» — запитав він.

«Так, це я».

«Я так розумію, пані, що ви були присутні, коли знайшли тіло загиблої?»

Я підтвердила його слова й точно описала, як усе було. Я думаю, бідолашний чоловік відчув справжню полегкість, знайшовши нарешті людину, здатну логічно відповідати на його запитання, бо перед цим йому довелося мати справу із Сандерсом та Емілією Тролоп, котра, як мені здається, була цілком деморалізована — а чого ще можна було сподіватися від цього дурного створіння! Пам’ятаю, як моя дорога матуся навчала мене, що шляхетна жінка повинна завжди панувати над собою на людях, незалежно від того, як вона поводиться, коли залишається наодинці із собою.

— Чудове правило, — серйозно сказав сер Генрі.

— Коли я закінчила, інспектор сказав: «Дякую вам, пані. А тепер я хотів би вас попросити ще раз поглянути на тіло. Чи воно лежить у тій самій позі, у якій лежало, коли ви ввійшли до кімнати? Чи його ніхто не пересунув?»

Я сказала, що перешкодила Сандерсові зробити це, й інспектор схвально кивнув головою.

«Схоже, цей джентльмен страшенно засмучений», — зауважив він.

«Атож, схоже», — відповіла я.

Не думаю, що я зробила якийсь спеціальний наголос на слові «схоже», але інспектор подивився на мене проникливим поглядом.

«Отже, ми можемо вважати, що тіло лежить у тій самій позі, у якій воно було знайдене?» — запитав він.

«Крім капелюшка — так», — відповіла я.

Інспектор пильно подивився на мене.

«Крім капелюшка? Що ви маєте на увазі?»

Я пояснила, що капелюшок був на голові бідолашної Ґледіс, а тепер він лежить поруч із нею. Я, звичайно, подумала, що це зробила поліція. Проте інспектор категорично заперечив. Нічого тут досі не рухали й ні до чого не доторкалися. Інспектор стояв і дивився на бідолашне тіло, що лежало долілиць на підлозі, зі спохмурнілим виразом обличчя. Ґледіс була в тому одязі, в якому вона виходила на вулицю — у великому темно-червоному твідовому пальті із сірим хутряним коміром. Капелюшок, дешева річ із червоного фетра, лежав біля її голови.

Інспектор стояв кілька хвилин мовчки з похмурим виглядом. Потім раптом йому прийшла в голову якась думка.

«Чи випадково ви не пригадаєте, пані, були чи не були сережки в її вухах і чи вбита зазвичай носила сережки?»

На щастя, я маю звичку ретельно помічати такі деталі. Я пригадала, що під самими крисами її капелюшка блищали перлини, хоч я тоді й не звернула на це особливої уваги. Тож я змогла відповісти ствердно на запитання інспектора.

«Тоді все стає зрозумілим. Шкатулку для прикрас цієї пані було витрушено — хоч там і не було нічого особливо цінного, як я розумію, а персні знято з її пальців. Певно, вбивця забув про сережки та прийшов їх забрати вже після того, як тіло було знайдено. Холоднокровний суб’єкт. А може, навіть… — він обвів поглядом кімнату й повільно проказав: — Може, він навіть ховався тут, у кімнаті, весь цей час».

Але я відкинула це припущення. Я сама, сказала я йому, зазирала під ліжко. А директор відчиняв дверцята шафи. Більше тут не було де сховатися чоловікові. Щоправда, комод для капелюхів, у самій середині одежної шафи, був замкнений, та позаяк комод був низенький і поділений полицями, то ніхто причаїтися там не зміг би.

Інспектор повільно кивав головою, поки я пояснювала йому все це.

«Я схильний повірити вашому слову, пані, — сказав він. — У такому разі, як я вже сказав раніше, він, певно, повернувся. Дуже холоднокровний суб’єкт».

«Але ж директор замкнув двері й забрав ключ із собою!»

«Це нічого не означає. Грабіжник увійшов сюди через балкон і пожежну драбину. І дуже ймовірно, що ви застали його на гарячому. Він вислизнув із вікна, а коли ви пішли, повернувся й закінчив свою справу».

«А ви певні, що то був грабіжник?» — спитала я.

Він сухо мені відповів:

«Але схоже, що то був таки він, чи не так?»

Але щось у його тоні задовольнило мене. Я відчула, що він не дуже серйозно сприймає містера Сандерса в ролі невтішного вдівця.

Як бачите, я не приховую, що була тоді абсолютно опанована опінією, яку наші сусіди, французи, називають idée fixe.[7] Я знала, що цей чоловік, Сандерс, мав намір укоротити своїй дружині віку. І я, звісно, не могла повірити в можливість такого дивного й фантастичного збігу обставин. Моя думка про Сандерса була — і я в цьому анітрохи не сумнівалась — абсолютно правильною й правдивою. Той чоловік був негідником. Та хоч його лицемірні вияви горя не обдурили мене й на мить, але я не могла забути й про те, як бездоганно — так мені тоді здалося — зіграв він свій приголомшений подив. Він здався мені тоді абсолютно природним — якщо ви розумієте, про що я кажу. Я пам’ятаю, що після моєї розмови з інспектором мене охопило дивне почуття. Бо якщо Сандерс учинив цей жахливий злочин, то я не могла уявити собі жодної мислимої причини, навіщо йому було проникати у свою кімнату через пожежну драбину й виймати сережки з вух своєї дружини. Це був би вчинок дуже нерозважливий, а Сандерс був надзвичайно розважливим чоловіком — саме тому він і здавався мені таким небезпечним.

Міс Марпл обвела поглядом своїх слухачів.

— Ви, мабуть розумієте, до чого я веду? У нашому світі відбувається так багато несподіваного. Я була така переконана, і це, думаю, засліпило мене. Результат розслідування став для мене справжнім шоком. Бо було доведено, поза всяким можливим сумнівом, що містер Сандерс не міг скоїти цього злочину…

Здивоване зітхання вихопилося в місіс Бентрі. Міс Марпл обернулася до неї.

— Я знаю, моя люба, ви не цього чекали від мене, коли я почала розповідати свою історію. Це було також не те, чого чекала я сама. Але факти є фактами, і якщо вони доведуть, що ти помиляєшся, то мусиш із цим змиритися й розпочинати знову. Те, що містер Сандерс був убивцею у своєму серці, я знала, і ніщо не могло похитнути мене в цьому твердому переконанні.

А тепер, я думаю, ви також захочете довідатися, якими ж були реальні факти та реальні обставини, пов’язані з тією подією. Місіс Сандерс, як ви вже знаєте, провела другу половину дня, граючи в бридж зі своїми