Читати книгу - "Пентаграма"

– Добре-добре.

З’явився офіціант із чашкою. Поки він наливав каву з кавника на столі, Віллі нерухомо дивився на білу скатертину перед Харрі. Офіціант пішов. Харрі кашлянув, і Віллі підвів погляд.

– Якщо у тебе погані новини, Харрі, давай уже відразу.

Харрі відпив із чашки і похитав головою:

– Як там із п’єсою?

Віллі блідо всміхнувся:

– Учора дзвонили з культурного огляду «Дагбладет» і запитували про те саме. Я пояснив, як просувається робота, а потім журналістка запитала, чи не підвищився попит на квитки, після того, як таємничим чином зникла Лісбет, і її замінила сестра. – Він закотив очі.

– І що? – поцікавився Харрі. – Підвищився?

– З глузду з’їхав? – У голосі Віллі зазвучали нотки люті й погроз. – Літо. Люди хочуть веселитись, а не плакати над незнайомою їм жінкою. Ми втратили козирну карту. Лісбет Барлі – це талант. Така втрата для проекту – катастрофа! – Декілька людей у залі обернулися на нього, але Віллі й не думав говорити тихіше. – Ми майже не продали квитків. Ну, окрім як на прем’єру – ті розхапали вмить. Люди жадають крові. Вони відчувають скандал. Отже, Харрі, ми цілком залежимо від суворих критиків. Але саме зараз мене найменше турбує цей чортів мюзикл!  – Віллі вдарив кулаком по столу, посуд підстрибнув.

Здавалося, лють зараз переросте в сказ, але раптом усе його роздратування немов рукою зняло. На якусь мить вираз обличчя став здивованим, немов Барлі не розумів, де він, і тут же він затулив обличчя долонями. Харрі спіймав погляд метрдотеля: той дивився в їх бік із якоюсь надією.

– Прошу вибачення, – крізь пальці пробасив Віллі. – Я не можу… Я не сплю…

Він видав звук – щось середнє між схлипом, посмішкою та гикавкою і, знову вдаривши по столу, з гіркою посмішкою звернувся до Харрі:

– Чим я можу допомогти, Харрі? Вигляд у тебе поганенький.

– Поганенький?

– Пригнічений. Меланхолійний. Безрадісний. – Віллі знизав плечима і виделкою відправив до рота порцію оселедця на хрустанці. Риба виблискувала шкіркою, і в ту ж мить офіціант, що безшумно з’явився, підлив йому в келих шардоне.

– Треба дещо уточнити, питання у мене інтимне і, можливо, неприємне, – сказав Харрі.

Віллі похитав головою, запиваючи їжу вином:

– Чим інтимніше, тим менш воно неприємне, Харрі. Я ж усе-таки людина творча.

– Ну що ж… – Харрі відпив для рішучості кави. – Під нігтем пальця Лісбет ми виявили екскременти та кров. Попередній аналіз показав, що група – ваша. І хотілося б знати, чи варто проводити ще і аналіз ДНК.

Віллі перестав жувати, приклав до губ правий вказівний палець і задумливо подивився в нікуди:

– Ні. Не варто.

– Тобто її палець контактував із вашими екскрементами.

– Напередодні вночі ми займалися любов’ю. Як, власне, щоночі. Я б і вдень не відмовився, якби не було так спекотно.

– І ви…

– Хочеш запитати, чи займалися ми анальною мастурбацією?

– Е-е-е…

– Простіше, чи встромляла вона мені пальці в зад? Так, причому часто. Але обережно. Як і шістдесят відсотків норвежців у моєму віці, я страждаю гемороєм, тому Лісбет ніколи не відрощувала довгі нігті. А ти, Харрі, практикуєш анальну мастурбацію?

Харрі похлинувся кавою.

– На собі або на інших? – вів далі Віллі.

Харрі похитав головою.

– А даремно, Харрі, – сказав Віллі Барлі. – Варто було б. Особливо чоловікові. Зробивши цей крок, ти відкриєш цілий світ почуттів, про які раніше не здогадувався. Відкриваючись, виявляючи довіру, ти даєш іншим можливість буквально пізнати тебе зсередини.  – Віллі жестикулював виделкою.  – Ясна річ, це ризиковано. Тобі можуть зробити боляче, але можуть і виявити любов. І тоді ти ввесь насичуєшся цим почуттям, Харрі. Воно стає твоїм. Вважається, що під час злягання чоловік оволодіває жінкою, але хіба це так? Хто ким оволодіває? Подумай над цим, Харрі.

Харрі подумав.

– Те ж саме і з художниками. Заради того, щоб відчути любов, ми ризикуємо отримати замість неї страшний біль. Це зовсім не безпечно, Харрі. Я радий, що більше не танцюю. – Віллі всміхнувся, і по обличчю у нього скотилися дві сльози: спочатку з одного ока, а потім з іншого. Вони паралельно покотилися по щоках і зникли в борідці. – Я сумую за нею, Харрі.

Харрі втупився поглядом у стіл. Подумав, що йому пора б іти, але продовжував сидіти.

Віллі вивудив носову хустку і, голосно висякавшись, вилив у келих залишок вина з пляшки:

– Не хочу тебе образити, Харрі, але, коли я сказав, що ти маєш поганенький вигляд, я мав на увазі, що ти завжди маєш поганенький вигляд. Через жінку?

Харрі покрутив чашку пальцями.

– Чи через жінок? – співчутливо запитав Віллі.

Харрі захотілося відповісти що-небудь таке, після чого розпитування припинилися б, але чомусь передумав і кивнув.

Віллі підняв келих:

– Ти помітив? Це завжди через жінок. Кого ти втратив?

Харрі подивився на нього. У погляді бородатого продюсера відчувалася якась беззахисна відвертість і уразливість, і Харрі зрозумів, що може йому довіритися.

– Мама померла від хвороби, коли я був маленьким, – сказав він.

– І ти за нею сумуєш?

– Так.

– Але ж не лише за нею?

Харрі знизав плечима:

– Півтора року тому вбили мою колегу. А зараз Ракель, жінка, яку я люблю… – Він осікся. – Не думаю, що вам це цікаво…

– Я так зрозумів, ми дійшли до суті справи, – зітхнув Віллі. – Ви хочете розійтися.

– Не ми. Вона. А я намагаюся змусити її передумати.

– Ага… А чому вона хоче піти?

– Тому що я такий, який уже є. Це довга історія, але сказати можна і коротше: біда в мені. Їй хочеться, щоб я був іншим.

– Послухай, а приходь із нею на мою п’єсу!

– Навіщо?

– Тому що її сюжет перегукується з грецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у власну статую, прекрасну Галатею. Він благав богиню Венеру, щоб та оживила її й вони могли одружитись. І благання його було почуте. Може, подивившись п’єсу, твоя Ракель побачить, що буває, коли хочеш змінити людину.

– Стає ще гірше?

– Навпаки. Пігмаліон, він же професор Хіггінс, досягає цілковитого успіху. Усі п’єси, які я ставлю, закінчуються добре. Такий у мене життєвий принцип. А якщо вони закінчуються погано, я сам придумую щасливу кінцівку.

Харрі похитав головою і криво посміхнувся:

– Ракель хочеться, але вона не намагається мене змінити. Вона розумна і йде своєю дорогою.

– Щось підказує мені, що вона поверне назад. Я пришлю вам два квитки на прем’єру.

Віллі зробив знак офіціантові, щоб той приніс рахунок.

– З чого це ви раптом стверджуєте, що вона повернеться? – запитав Харрі. –