Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

несуть до «різницької». Злякавшись, я гарячково починаю обмірковувати, що робити, адже всім відомо: у польових лазаретах лікарі ампутують руки чи ноги, не довго думавши. При такій кількості поранених це простіше, ніж старанно латати людину. Я згадую Кеммеріха. Нізащо не дозволю себе хлороформувати, хай навіть мені доведеться не одному розчерепити голову.

Та все гаразд. Лікар длубається в рані, аж мені в очах темніє.

— Не придурюйтесь, — лається він і знову мене шматує.

У яскравому світлі його інструменти виблискують, наче ікла

хижих звірів. Біль уже такий, що несила терпіти. Двоє санітарів міцно тримають мене за руки, але одну я висмикую і вже збираюся зацідити лікареві в окуляри, але він помічає це і відстрибує вбік.

— Хлороформуйте цього поганця! — люто кричить він.

Я миттю затихаю.

— Пробачте, пане лікарю, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.

— Отож-бо, — буркає він і знову береться до інструментів.

Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями

на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплюю-ся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.

Нарешті він видобуває з рани металеву скалку й кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:

— Завтра вас відправлять додому.

Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.

— Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.

Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:

— У тебе їх ще багато?

— Ще ціла жменя, — кажу я, — і в мого товариша, — я показую на Кропа, — теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.

Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:

— Г аразд.

Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. У нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка й доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.

Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.

Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваюся дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.

— Ох, Альберте, — зітхаю я, — а пам’ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?

— І м’які крісла, — додає він.

Авжеж, і м’які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі, і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.

— Альберте! — нараз згадую я. — А наші мішки з харчами!

Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.

От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки зі смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.

Уранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із Червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.

— Боронь Боже! — мимохіть вихоплюється в мене.

— Що сталося? — питає сестра.

Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.

— Ви не можете самі залізти? — занепокоєно питає сестра.

— Та ні, можу, — кажу я, вмиваючись потом, — тільки спершу зніміть простирадла.

— Навіщо?

Я відчуваю, що брудний, як свиня. І маю отуди лягати?

— Але ж я… — і не зважуюся казати далі.

— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене. — То нічого, ми її потім виперемо.

— Та ні… — кажу я, хвилюючись.

Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.

— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.

Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.

Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.

— У мене ж… — і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.

— Ну! Що там у вас?

— Воші! — вигукую я нарешті.

Сестра сміється:

— Нехай і вони трохи порозкошують.

Урешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.

Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.

За годину ми помічаємо, що вже їдемо.

Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:

— Альберте!

— Що?

— Ти знаєш, де тут убиральня?

— Здається, за дверима праворуч.

У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.

— Сто чортів! — вигукую я.

— Забився? — питає Кроп.

— Хіба ти не чув? — гарчу я. — Головою…

У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.

— Він упав з полиці…

Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.

— Температури у вас нема…

— Нема, — погоджуюсь я.

— Може, вам щось наснилося? — питає вона.

— Напевне, — відмагаюсь я.

Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.

Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь,