Читати книгу - "Суча дочка"

а вночі у постіль мочиться. Зі школи прийде — мокра, плаче. Невістка її у лікарню возила, да з тим і привезла. Я на днях до діда одного їздила, то дід той каже, щоб я ніде нікого не шукала, каже: «Чого ти приїхала? У вас у селі своя така є, ще і в сто разів сильніша». Я всіх сільських жінок передумала, більше ніхто, як ти, Олено… Може б, подивилася мою онучку?

Олена не відповіла, здавалося, думала щось своє або не почула запитання. Потім так уважно подивилася на жінку, що та засовалася на стільці.

— Я дам вам сухі стебельця подорожника, не листя, а кукурузку. Будете самі заварювати й поїти дівчинку чотири рази на день. Через тиждень приведете — я подивлюся.

Жінка довго дякувала, беручи з Олениних рук вузлик із сухим подорожником, а коли вийшла з хати, кинулася до хвіртки, немов за нею хтось гнався.

Якось за колгоспним садом, де жінки сапали городину, зупинився легковик. Петро Семенович вийшов із машини, до нього підійшла Олена.

— Ну, що? — кивнув у бік поля. — Будуть цей рік огірки?

— Будуть, — відповіла жінка стримано. — Хоча хтозна, яке поліття…

— Таке, — насмішкуваті очі ковзнули по Олені. — А я думав, що ти все знаєш. Чув, що й стару Степаниду переплюнула. Молодця. Я тебе коли перший раз побачив, щось таке у мені ворухнулося — ти справді страшенно схожа на відьму, — засміявся вголос.

Деякі жінки порозгиналися і зацікавлено стежили за ними. Інші вдавано завзято взялися за роботу. На обличчі Олени нічого не відбилося, її погляд блукав десь у полі, байдужий до колючого слова.

— А я оце дивлюся на тебе, — Петро Семенович примружив очі проти сонця, намагаючись перейняти погляд жінки, — і ніяк не зрозумію — чого ти, Олено, собі ніякого чоловіка не приворожиш, живеш, наче та монашка? Аж жалко…

Несподіваний легкий сміх обірвав його слова. Усміхаючись, Олена глянула в очі голові. Від того погляду у Петра Семеновича тенькнуло біля серця, а по спині забігали великі мурахи. Він аж руку підняв, немов хотів захиститися від двох лазерів, що проникали у його душу.

— Е-е, ти не грайся, — відступив на крок. — я ж не про себе кажу. Когось іншого причаровуй, а я людина сімейна.

На ці його слова Олена засміялася, повернулася й пішла стежкою навпростець до села. Петро Семенович якийсь час дивився їй услід, потім промовив сам до себе:

— А таки люди не бредуть.

Хотів сісти у машину, та біля самих дверей згадав, чого сюди приїхав, спересердя плюнув і пішов до жінок, які вже стояли купками і про щось жваво розмовляли.

Уранці на наряді намагався не дивитися на Олену, але щось, сильніше від нього, притягувало погляд, і він раз у раз ловив себе на тому, що бачить перед собою тільки її обличчя.

— Такого не може бути, — переконував себе подумки. — Я не піддамся на ці дурниці. Врешті-решт, я людина партійна, а не якась там баба забобонна.

Та його ЖЗ усе частіше спинявся там, де працювала Олена. Здалеку пізнавав знайому постать і не знав, чого в його душі більше: ненависті чи якогось іншого почуття, того, що примушувало шукати її очей, плутатися думкам, вносило сум’яття у звичне й давно вже розміряне життя. Ночами лежав поруч із дружиною і мріяв, як володітиме Оленою, бачив її безсилу і покірну, але вранці, коли зустрічався з нею поглядом, скрипів зубами від власного безсилля. Серце потроху починало боліти досі не знаним болем, та він з упертістю приреченої людини подумки повторював:

— Ні, це все дурниці. Я не піддамся якійсь там…

Відчував, що почав боятися. Страх находив на нього, коли треба було думати про щось важливе, а він ловив себе на тому, що думає про Олену. Кілька разів намагався з нею поговорити, але жінка уникала розмови, поки одного разу мало не силоміць посадив її в машину і помчав полем до невеличкого березового гаю, з якого починався старий ліс.

Пригальмував на початку, а потім передумав і повів автомобіль вузенькою дорогою, що губилася між могутніми соснами, плутала у гущавині, мовби нарочито заманювала у самі хатці. Олена ніколи тут не була, і в неї аж подих перехопило, коли нарешті машина зупинилася й вона ступила на м’який килим зеленого моху.

— Краса яка! — вигукнула захоплено. Деякий час напружено вслухалася у подих лісу, вбираючи у себе його могутню силу.

Петро Семенович теж дивився зачаровано, та не на ліс. Хотів запалити цигарку, але зім’яв у пальцях і кинув собі під ноги. Несподівано ударив кулаком і уткнувся чолом у кору старої сосни. Потім підвів голову і зовсім тихо запитав:

— Навіщо ти мене мучиш? Мстиш? Скажи, Олено? Ні, не кажи нічого, — ступив до неї і з силою обняв, — ти люби мене. Люби, чуєш?! Я для тебе все… — Хотів поцілувати, та Олена відвернулася від його поцілунку, намагаючись звільнитися й від рук. — Не хочеш любити. Тоді чого ти хочеш? — стиснув за плечі ще міцніше. — Чого? Хочеш, щоб я на коліна став перед тобою? Ну, на! — відпустив плечі жінки й опустився перед нею на коліна.

Олена злякано відступила.

— Не треба, Петре Семеновичу. Встаньте, — ще відійшла, немов боялася цього чоловіка з божевільним поглядом і враз поблідлим обличчям. — Ви все самі придумали. Самі. Я нічого такого не робила. І мені від вас нічого не потрібно.

Петро Семенович поволі підвівся, обтрусив коліна, до яких прилипли голочки глиці, озирнувся, немов злякався, що його хтось міг побачити.

— Ще перед жодною, чуєш! — крикнув, і луна того крику загрозливо покотилася лісом. — Перед жодною, — процідив крізь зуби. — Ти про це ще пожалкуєш.

Сів у машину, завів мотор. Олена так і лишилася стояти на місці.

— Ну, чого вирячилася? Сідай! — крикнув крізь скло. — Я двічі повторювати не буду.

На другий день, із самого ранку, дзвонив начальнику райвідділу міліції:

— Я не знаю, як там за радянськими законами, тільки наведи у моєму селі порядок, а то обидва будемо стояти на килимі у першого.

Олену забрали наступного дня біля колгоспної контори, відразу після наряду. Два міліціонери вийшли із заґратованого УАЗу, спитали її прізвище і, нічого не пояснюючи, на очах людей заштовхнули в машину. У райвідділі їй теж нічого не пояснили, завели у підвал і там замкнули.

У маленькій порожній камері зовсім не було сонячного світла. Підсліпувата лампочка горіла під сірою цементною стелею, освітлюючи такі ж сірі стіни, кілька збитих докупи дошок, які служили за ліжко, угвинчену в підлогу дерев’яну табуретку.