Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вдало розвивалися події на фронті, де українські курені з групи отамана Карла Гофмана наступали на Судову Вишню, зайнявши Довгомостиська, Дмитровичі, Стоянці. Незважаючи на труднощі, галицькі частини підійшли до залізниці на відтинку Судова Вишня – Городок так близько, що повністю тримали її під вогнем. Уже в перший день операції заблоковано рух поїздів[313]. У зв’язку з невдачею 7-ї Львівської бригади на городоцькому напрямі генерал М. Омелянович-Павленко перекинув сюди з Красова резервну бригаду УСС. Рішучою атакою своїх куренів отаман О. Букшований дійшов до околиць Городка, зайняв Долиняни й вийшов під Братковичами до залізниці. Артилерія бригади зруйнувала залізничне полотно і обстріляла панцирні потяги, які намагалися підтримати бій польської піхоти. Домоглися успіху і частини Осадного корпусу, які зайняли Збоїща, оточили Майорівку, Сихів, Богданівку. Галицькі артилерійські батареї з Винник, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали польські позиції.
Впродовж наступних днів напружені бої на всьому 250-кілометровому фронті продовжувалися. З виходом 18 лютого українських військ на залізницю перервався залізничний і телефонний зв’язок між Львовом і Перемишлем. Частини львівського гарнізону і польське населення міста охопила паніка. Переповнені потяги виїжджали на захід, але зупинялися у Мшані: подальший шлях був перекритий.
Ситуація, що склалася під Львовом, налякала Варшаву та її західних покровителів. Відтак командування угруповання «Схід» скерувало на оборону Львова групу генерала Вацлава Івашкевича[314]. Сорокавосьмилітній генерал, уродженець Олеська на Львівщині, в роки Першої світової війни командував піхотною дивізією російської армії (помер 1922 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі). Його оперативна група нараховувала 474 офіцери, 4515 підофіцерів і солдат. Крім того, в район боїв прибула група полковника Генрика Мінкевича – 155 офіцерів та 5276 підофіцерів і солдат[315]. Тридцятивосьмилітній полковник у Першу світову війну командував піхотним полком Польського легіону, потрапив у російський полон (пізніше – генерал дивізії, розстріляний органами НКВС у Катині навесні 1940 р.).
Отже, 19 лютого поляки оговталися і розпочали контратаки. Група полковника Аурелія Серди контрударом з Городка вздовж залізниці на схід після запеклого бою відбила Вовчухи і Бар. Того ж дня свіжими силами поляки контратакували з Судової Вишні й зайняли Довгомостиська. Наступного дня вони намагалися розвинути успіх і з Вовчухів завдати удару на Долиняни і Добряни[316]. 21–23 лютого частини 3-го корпусу Галицької армії знову відбили контратаки поляків і закріпилися на лінії Довгомостиська – Милятин – Бар[317]. З 24 лютого фронт стабілізувався, а наступного дня війська отримали наказ НКГА припинити бойові дії у зв’язку з перемир’ям, нав’язаним Антантою.
Поки на фронті утримувалася рівновага з деякою перевагою поляків, антантська місія не проявляла активності. Перевага перейшла на бік галичан. У результаті перших двох днів Вовчухівської операції Львів опинився в стані блокади й над поляками нависла загроза розгрому. На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже наступного дня, 18 лютого 1919 р., полковник В. Курманович отримав від Вищої Ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці з тим, щоб пропустити до Львова місію Ю. Бартелемі. Командування Галицької армії категорично відмовилося припинити операцію в момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич особисто продовжували вірити у шляхетність Антанти, яка, між іншим, знову проявила лицемірство: разом з місією до блокованого Львова у поїзді були таємно перевезені 14 тис. гвинтівок із боєприпасами.
20 лютого генерал Ю. Бартелемі вже зі Львова надіслав М. Омеляновичу-Павленку вимогу: негайно припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької ставки – Ходорова. 22 лютого зі своєї резиденції в палаці Потоцького генерал звернувся до поляків і українців із закликом припинити бої і розпочати переговори. Українцям обіцялась опіка і визнання Антанти[318]. Того ж дня він зустрівся з командуванням Галицької армії й різко виклав позицію Антанти, а від імені Паризької конференції представив проект ухвали, який передбачав припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею, українцям пропонувалося відійти на схід за так звану лінію Бартелемі, яка проходила вздовж Бугу, західних кордонів Львівського, Перемишлянського, Бібрецького повітів, далі вздовж ріки Стрий. Таким чином, до Польщі мали відійти Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий район[319].
Українці рішуче засудили такі умови. Після гострих дебатів домовлено перенести переговори до Львова. Щоправда, відкритим залишалося питання про перемир’я. Всупереч військовим, Є. Петрушевич урешті-решт дав розпорядження керівникам галицької делегації у Львові полковнику М. Тарнавському і Л. Бачинському підписати договір про перемир’я. Вранці 25 лютого бойові дії припинялися, війська залишалися на старих позиціях. Заборонялось їхнє пересування у прифронтовій смузі, а для перевірки встановлювалися контрольні пости. Полякам дозволялося з Перемишля до Львова надсилати не більше трьох поїздів, і то лише з харчами.
28 лютого Ю. Бартелемі востаннє попередив: якщо ЗУНР не прийме умов Антанти, то дуже скоро пошкодує, бо матиме справу з армією генерала Ю. Галлера. На цю загрозу галичани, мабуть, не дуже зреагували. А вона була серйозною. Генерал Юзеф Галлер, кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції, очолював 80-тисячну так звану «Блакитну армію». Вона була сформована під Парижем з числа польських емігрантів на Заході. Добре вишколене і озброєне військо прагнуло битися за велику Польщу «від моря до моря».
Незважаючи на тиск місії Бартелемі та бажання галицького керівництва зберегти добрі стосунки з Антантою, зазначені умови Рада держсекретарів ЗУНР відкинула[320]. Особливо болісно переживав провал переговорів Симон Петлюра, який короткотерміново відвідав ЗУНР, прагнучи схилити її провід до компромісів із поляками.
Інші почуття висловлювали армія та українське населення Галичини. Отаман С. Шухевич говорив про те, що якби уряд і Начальна команда погодилися на запропоновану демаркаційну лінію, то це означало б катастрофу на фронті, бо стрілецтво було категорично проти уступлення території Галичини полякам. Того ж 28 лютого генерал М. Омелянович-Павленко від імені уряду і командування звернувся до особового складу армії з відозвою у зв’язку з провалом переговорів: «На третій день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей на захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі… До зброї, товариші команданти, старшини, стрільці і козаки. Хай нас розсудить залізо і кров»[321].
Таким чином, спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути польську та українську армії на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.