Читати книгу - "Сонячний Птах"

недалеко, – сказав Лорен, коли ми зупинили лендровер і спостерігали, як табун чорних чалих антилоп біг до дерев на протилежному кінці галявин, зарослих жовтою травою. Це найвеличніша антилопа в Африці, її горда голова утримує вигнуті, схожі на ятаган роги, а білосніжні груди створюють разючий контраст із чорним тілом.

– Ще одна порода тварин, якій загрожує небезпека вимирання, – сумно зауважив я. – Жадоба й надмірні вимоги людини не знають меж.

На ніч ми розбили табір у гаю дерев масаса, вбраних у надзвичайне весняне листя, яке має кольори, що їх не має жодне інше дерево на землі: м’які й блискучі рожевий, беж і вогненно-червоний. Лорен підстрелив удень молодого самця антилопи імпала й підсмажив загорнуте в листя філе з окосту в важкому чавунному казані, поки я готував соус із помідорів і великої порції часнику. Ми з’їли цю страву з великими шматками брунатного хліба й жовтим маслом із консервних бляшанок. Вона смакувала мені, як досі не смакувала жодна страва з тих, які я будь-коли куштував.

– Якщо ти шукатимеш роботу, Ло, то я візьму тебе кухарем, – сказав я, проковтнувши чергову порцію нашої вечері.

Він усміхнуся й пішов до лендровера увімкнути радіо.

– Лише послухаймо останні вісті. – Він мав совість здатися винним. – Не можу остаточно втратити зв’язок зі світом.

Ми послухали, які кризи та події відбуваються у світі, що схибнувся з розуму. Якимсь дивним чином у цьому далекому й спокійному місці людські справи й турботи здавалися неважливими, дріб’язковими й скороминущими.

– Вимкни його, Ло, – сказав я. – Кому воно потрібне?

Він простяг руку до вимикача, але зупинився, коли диктор назвав знайоме нам ім’я.

– Радіо Лусаки повідомляє, що керівником терористичної банди, яка вчора влаштувала засідку на загін поліції в окрузі Венкі в Родезії, убивши чотирьох полісменів і поранивши ще двох, був самозваний «полковник» Тимоті Маґеба. Про його драматичне викрадення літака два місяці тому повідомляли заголовки на перших шпальтах газет усього світу. Офіційний представник родезійської поліції повідомив, що Маґеба, либонь, один із найнебезпечніших терористів Африки. За інформацію, яка допомогла б убити його або взяти в полон, призначено винагороду в десять тисяч родезійських доларів.

Сердитим жестом Лорен вимкнув радіо й повернувся до вогнища. Він приклався до свого віскі, перш ніж заговорити:

– Він діє лише за сто миль на північ від нас. Чого я тільки не віддав би, аби здобути шанс зустрітися з тим бандитом.

Новини про Тимоті глибоко стурбували мене, й у ту ніч я довго не міг заснути. Підперши голову руками, я дивився вгору на зоряну красу нічного неба. Венера вже сховалася за обрій, коли нарешті я провалився в сон, наповнений моторошними сновидіннями.

Ранкове сонце освітило гребені пагорбів свіжим золотим промінням і підпалило небо грізними поєднаннями червоного й пурпурового кольорів, прогнавши з наших голів похмурі думки. Ми розмовляли та сміялися, повільно просуваючись на схід.

Ранок ще не закінчився, коли ми побачили стерв’ятників, які кружляли в небі на півночі – таке собі велике колесо з темних плям, що повільно оберталося під розпеченим синім склепінням. Спостереження за польотом цих птахів, які прибирають падло та сміття в природі, є одним із найцікавіших видовищ, які може запропонувати Африка. Бо щоразу вони приводять вас до якогось трагічного інциденту, що відбуваються в нескінченній драмі дикої природи.

– Це десь милі за дві звідси, – сказав Лорен, напружено вдивляючись уперед крізь вітрове скло.

Я поділяв його цікавість. До біса зруйновані міста й загиблі цивілізації, зараз ми станемо свідками зовсім недавньої події, у якій брали участь зуби й гострі пазурі.

За чверть милі попереду ми побачили горбаті постаті птахів, що з якоюсь безсоромністю розсілися на вершинах дерев, товсті, як фрукти диявола в садах пекла.

– Вони не шматують жертву, – весело сказав Лорен. – Щось їх утримує на деревах та в небі.

Він зупинив лендровер і вимкнув запалення. Ми вийшли з машини, й Лорен перевірив заряд свого великого «маґнума-375», замінивши тверді кулі кулями з м’якими наконечниками, які ефективніші, коли треба жертву збити з ніг.

– Ми підійдемо туди ближче, – сказав він. – Мені хотілося б зустріти великого лева з чорною гривою. – Він клацнув затвором гвинтівки. – Візьми дробовика, Бене, заряди його картеччю.

Я звик мислити в такий спосіб. Якщо лев перебуває надто далеко, щоб давати мені підставу застосовувати рушницю, ми не будемо з ним сваритися. Але якщо він близько, я волію мати в руках зброю, яка не дасть промаху.

Лорен пішов крізь траву, яка досягала до пояса, я подався за ним, відступаючи трохи вбік, щоб він не перебував на моїй лінії вогню, тримаючи напоготові дробовик, заряджений на лева, а мої кишені віддималися від запасних зарядів. Ми пересувалися повільно, намагаючись визначити фокальну точку цього табуна стерв’ятників, бо вони сиділи на деревах на площі в половину квадратної милі.

Кожен крок побільшував нашу напругу, бо ми сподівалися наштовхнутися на цілий прайд левів, які лежать у траві. Лорен указував мені на кожну зміну напрямку, й ми ретельно обстежували місцевість, ходячи туди-сюди. З дерев, які ми проминали, птахи зривалися в політ, перетворюючись у чудодійний спосіб із незграбних і недоладних постатей у щось граційне й прекрасне, коли вони опинялися у своїй справжній стихії.

Горло в мене пересохло від збудження і приємного страху. Я бачив, що в Лорена проступив піт крізь сорочку, і це було не лише наслідком спеки. Його кожен рух був позначений стримуваною енергією, готовою вибухнути на перший знак переслідуваної дичини. Я любив цю частину полювання, бо в кожному з нас досі існує прихований атавістичний порив мисливця, але мені було бридко лише вбивати.

Лорен завмер, тримаючи рушницю напоготові. Він дивився вперед, і я напружився, готуючись почути гуркіт пострілу, що, як я знав, зараз пролунає. Але минали секунди, повільні, як густе масло, що стікає крізь якийсь отвір, а Лорен досі стояв, майже непомітно обертаючи голову й щось шукаючи поглядом.

Я покрадьки підійшов і став поруч. Попереду нас була ділянка столоченої й прим’ятої трави. У центрі лежало тіло мертвого буйвола з роздутим від газів черевом, обліплене великими блискучими зеленими мухами, що роїлися над його мертвими очима та залітали в роззявлений рот. Я не побачив слідів пазурів у товстій шкурі, покритій зваляною чорною шерстю, перемежованою з плямами голого тіла та грубими струпами.

Я подивився вниз на землю, намагаючись не наступити на суху галузку, трохи відійшов і побачив маленький дитячий людський слід на клаптику розворушеної мурахами землі.

Я відчув, як волосинки в мене на шиї заворушилися, бо ми