Читати книгу - "Скрут"

Отець Розбивач щось говорив; послушники несхибно дивилися йому до рота, й тільки Ігар косував убік. Як і належить зіпсутому, крученому, підсадженому пташеняті.

Отець Розбивач скінчив свою мову, поляпав хлопчиська з «крильми» по зашийку та розпустив усіх на вільні роботи; Ігар потупцяв, тужно оглядаючись навсібіч, вгледів у далекому кутку подвір’я на траві невисоку постать — зціпив зуби й неквапом рушив до неї.

Хлопчик здивувався. Вони з Ігаром ще жодного разу не говорили; Ігар навіть забув зопалу, як парубійка звуть. І знав, що не згадає.

— Слухай, ти щасливий? — запитав він вкрадливо, опускаючись поряд і підтягуючи під себе схрещені ноги. — Щасливий, так?

Хлопчик підняв брови. На негарному круглому обличчі не було дитячої розгубленості, на яку потай розраховував Ігар. Подив — так, але цілком дорослий, стриманий, без тіні сум’яття.

— Ти щасливий? — повторив Ігар із притиском. — У тебе в душі рівновага? Ти не сумніваєшся, ні?

Хлопчик раптом посміхнувся:

— Одного разу Святий Птах знайшов у своєму гнізді зозуленятко… Він пожалів бідолашне й не викинув його, як слід було б; ні, він вдав, що підкидьок нітрохи не гірший за його власних пташенят. Він звернув до зозуленяти лагідний погляд, як і до решти, — тоді дурне зозуленя почало кричати: правда ж, і я такий само? Правда, що я такий само, як ви? Виходить, і ви такі, як я?

Здається, хлопчик збирався продовжувати — Ігар не дав йому цієї можливості. Підвівся, намагаючись не наступати на розкладені поряд «крила»:

— Дякую… Зрозуміло.

Повернувся й пішов геть — через усе довге подвір’я, де кожен займався своєю справою і кожен нишком стежив за Ігаром — адже він усім тут цікавий і ніхто, ніхто не довіряє йому…

Потім він спиною відчув ще один погляд, і якщо погляди послушників здавалися йому укусами комарів, то цей новий був дотиком ґедзя.

Отець Дізнавач стояв при вході до Серця Гнізда, й погляд його велів Ігарові наблизитися:

— Ходімо… Отець Вищепоставлений хоче подивитися на тебе.

— …Не бійся, Чуже Пташеня. Від тебе так тхне страхом… Побоююся, отче мій Дізнавачу, що наш підкидьок намислив недобре. Інакше звідки це почуття провини?

— Наш підкидьок намислив лише втечу, — Дізнавач у задумі жував свою духмяну смолу, дивлячись у склепіння трикутної кімнати. — На душі в нього неспокійно.

Отець Вищепоставлений зітхнув:

— Про це ми поговоримо пізніше…

Тутешній Вищепоставлений був як і все Гніздо: гладкий старий зі складками на підборідді; в його маленьких тьмяних очах жили хватка й воля, а це викликало в Ігара дуже суперечливі почуття. Йому хотілося то плакати й каятися, то затятись і мовчати; одне було цілком зрозуміло — полегкості тут чекати не варто. Ні в чому.

— Виходить, Ігаре, та істота, з якою ти уклав угоду, таки скрут?

Варто було промовчати. Варто було хоча б чемно кивнути — однак язик Ігарів зреагував раніше за розум:

— Я не укладав ні з ким угод!

Дізнавач насупився. Грудка духмяної смоли перекотилася в нього за щоками — з-за правої до лівої.

Вищепоставлений поблажливо кивнув:

— Так… А як це називається інакше? Коли двоє домовляються: ти мені те, а я тобі — це?

— Це не був торг, — повільно сказав Ігар, який збагнув, що покірності вже однаково не буде. — Це був примус.

Вищепоставлений кивнув знову:

— Добре, добре… У всякому разі, ти тут єдиний, хто бачив скрута. Навряд чи твоя розповідь буде нам чимось корисною… Однак я хочу попросити тебе написати про нього. На учнівському папері. Сторінку, можливо, дві… Тут, у Гнізді, величезне зібрання різних відомостей. Які, можливо, ніколи не придадуться… Однак вони є. І скрути є; я просив би тебе почати сьогодні. Це буде частиною твого послуху… Так?

Ігар не знав, що відповісти. Він просто нахилив голову. Подвійно корисно — і уклін вийшов, і очі сховав…

Але не від Дізнавача, звичайно.

Вищепоставлений теж кивнув, відпускаючи. По тому начебто спохопився:

— Так, Ігаре… У твоїй вдачі є… негарна річ. Червива вона. Ти повинен знати це й боротися з цим; Птах допоможе тобі. Тому що тепер ти неподільно належиш Птахові. А якщо здоровий глузд не вбереже тебе й ти намислиш… Отець Дізнавач називає це втечею. Я називаю інакше… але це не так важливо. Якщо ти зважишся… Доведеться карати, Ігаре. Карцер, де сортують пшоно, — можливо, місяць, а якщо знадобиться — два… І обов’язково — Обряд Одного Удару. Двічі або навіть тричі. Це дуже сумно, я знаю — тим більше подумай. Не варто сподіватися обдурити Птаха. Прощавай.

Ігар вийшов, не розгинаючи спини. Дізнавач крокував слідом; похилу підлогу вузького коридору викладено було цеглою, і через рівні проміжки її перетинали кам’яні виступи-сходи. Ігар ішов, опускаючи голову дедалі нижче й рахуючи сходи, які проминав: дванадцять… тринадцять… чотирнадцять…

Карцер, де сортують пшоно. Ігарові знайоме це покарання — насилу витримав тиждень, злипалися очі й хотілося битись об стіни. Від світанку до заходу сонця перебирати крихітні зернятка — білі в один мішок, жовті в другий… Німіють пальці, а ввечері вміст мішків знову змішують у тебе на очах, і все спочатку, все спочатку… Безглуздо, важко, нескінченно. Два місяці він точно не витримає. А зірка Хота не витримає тим паче.

…Але вже Обряду Одного Удару він точно не переживе. Не з його вдачею зносити це приниження, навмисно придумане, щоб ламати кручених. Нехай би просто били, нехай би полосували, як березу — він би стерпів, не писнув. Але пройти Обряд, та ще й двічі…

Рука Дізнавача опустилася йому на плече, змушуючи звернути в бічний прохід; не підіймаючи очей, Ігар ішов, куди його вели. Однаково; крокує повна чаша розпачу й не боїться вихлюпнутись через вінця. Жовта цегла під ногами, перетинка-сходи: тридцять шість… тридцять дев’ять…

Відчинилися куті стулки зі складним візерунком. Як і досі, не дивлячись, Ігар, скерований Дізнавачем, ступнув у широкий отвір дверей.

Запах. Який знайомий, який теплий запах…

— Підніми голову, — це Дізнавач.

Повільно, не сміючи сподіватися, Ігар глянув прямо перед собою.

Вигляд Священного Птаха завжди однаковий. Тільки очі зараз були сумнішими, ніж раніше; Ігар, якому доволі довго вдавалося зносити випробування мовчки, не міг стриматися. Хіба стримається повний міх — якщо його різонути ножем…

Птах дивився й розумів. Птах завжди все розуміє; він купався в променях співчуття, він висловлювався — невиразно та крізь сльози, але щиро й до кінця. Він хотів би вмерти цієї хвилини