Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— Привіт, Андрею, — привітався Блумквіст. — Як справи?

— Більш-менш. Працюю.

— На інше я й не сподівався. Що вдалося відкопати?

— Досить багато. Усе на твоєму столі, і ще я написав резюме. Але можна тобі дати пораду?

— Добра порада — якраз те, що мені треба.

— У такому разі швидко біжи на Цинкенсвеґ і поспілкуйся з Фарах Шаріф.

— З ким?

— З однією дуже вродливою професоркою комп’ютерних наук. У неї сьогодні цілий день вільний.

— Ти хочеш сказати, що саме цієї миті мені потрібна найперше приваблива й розумна жінка?

— Не зовсім так. Але професорка Шаріф щойно телефонувала сюди. Вона стверджує, що Франс Балдер хотів тобі щось розповісти. Їй здається, вона знає, про що могло йтись, і дуже хоче з тобою поговорити. Можливо, щоб учинити Балдерове бажання. Це ніби ідеальний початок.

— Ти все вивідав про неї?

— Звичайно, і ми не відкидаємо, що Шаріф має власний інтерес. Однак вона добре знала Балдера. Вони разом навчалися в університеті й написали у співавторстві кілька наукових праць. Є також дві-три фотографії, де вони разом. Її ім’я вагоме у своїй галузі.

— Добре, я піду. Даси їй знати, що я вже в дорозі?

— Дам, — сказав Андрей, написавши Мікаелові жінчину адресу.

Блумквіст покинув приміщення редакції майже відразу — так само, як і вчора. Простуючи до Горнсґатану, він на ходу переглядав зібраний матеріал. Кілька разів Мікаел наштовхувався на інших людей, але був такий зосереджений, що до пуття й не вибачався. Коли він нарешті підняв голову, то побачив, що ноги занесли його не зовсім туди, куди йому було треба.

Він затримався в каварні «Мелквіст» і, не сідаючи до столика, випив два подвійні еспресо. Не тільки щоб подолати втому. Він подумав, що бойова доза кофеїну допоможе позбутися болю в голові, хоч згодом і засумнівався, чи правильні то були ліки. Виходячи з каварні, Мікаел відчув себе гірше, ніж коли зайшов туди, проте не через каву, а через усіх цих недоумків, які читали про нічну драму й вигукували свої ідіотські репліки. Кажуть, молодь найбільше мріє про популярність. Йому годилося б пояснити їм, що прагнути її не варто. Від неї можна озвіріти, особливо якщо не виспався й побачив таке, що жодній людині бачити не слід.

Блумквіст пішов далі до Горнсґатану повз «Мак-Доналдс» і «Ко-оп», перетнув Ринґвеген, глянувши праворуч, — і прикипів до місця, ніби побачив щось важливе. Але що тут могло привернути його увагу? Нічого! Просто собі загазоване перехрестя з підвищеною аварійністю, та й по всьому. А тоді до нього дійшло.

Це був саме той світлофор, що його Франс Балдер намалював з математичною точністю, і Мікаел удруге здивувався сюжетові. Навіть у пішохідному переході не було нічого примітного — нехитра розмітка, ще й затерта. А може, в цьому й полягав задум?

Сюжет тут ні до чого. Витвір мистецтва постає лише перед очима спостережника й навряд чи стосується до справи. Хіба свідчить про те, що Балдер колись був тут — можливо, сидів десь на лавці й вивчав світлофор.

Мікаел пішов далі повз спортивний центр «Цинкенсдамм» і звернув праворуч на Цинкенсвеґ.

Увесь ранок інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ була заклопотана. Тепер вона сиділа у своєму кабінеті й на мить відірвалася від роботи, скинувши оком на заведену в рамку фотографію, що стояла на її столі. На знімку був її шестирічний син Аксел, який тріумфував на футбольному полі після забитого гола. Соня виховувала сина сама, і їй було вкрай важко організовувати своє життя. Вона знала, що в найближчі кілька днів їй доведеться ще важче. У двері постукали. Нарешті з’явився Бубланський, а значить, вона зможе передати йому відповідальність за розслідування. Правда, вигляд пана Бублика свідчив, що йому страшенно не бажається за щось відповідати.

Цього разу він був убраний, проти звички, добре — у піджаку, свіжовипрасуваній синій сорочці й при краватці. З волоссям, зачесаним на лисину, і замріяним блукливим поглядом. Здавалося, він думав будь про що, та тільки не про розслідування вбивства.

— Що сказав лікар? — запитала Соня.

— Лікар сказав, що важливо не те, чи віримо ми в Бога. Бог не дріб’язковий. Важливо, щоб ми розуміли, що життя складне й багате. Треба його цінувати, а ще намагатися зробити світ кращим.

— Отже, ти насправді був у свого рабина?

— Так.

— Гаразд, Яне. Не впевнена, що допоможу тобі цінувати життя. Хіба тільки радо пригощу шматочком швейцарського апельсинового шоколаду, який випадково завалявся в шухляді мого стола. Та якщо ми заарештуємо вбивцю професора Балдера, то напевно зробимо світ кращим.

— Швейцарський апельсиновий шоколад і розкриття цього вбивства — це гарний початок.

Соня дістала шоколадку, відламала шматочок і дала Бубланському, що заходився жувати його з якимось шанобливим трепетом.

— Дивовижно, — сказав він.

— Правда ж?

— Уявляєш, якби життя було іноді таким, — сказав він, показуючи на фотографію сповненого радості Аксела на її столі.

— Про що це ти?

— Якби щастя могло знаходити свій вияв з такою самою силою, як біль, — провадив він далі.

— Атож.

— Як справи з Балдеровим сином? — запитав Бубланський.

— Важко сказати, — відповіла Соня. — Він зі своєю матір’ю. Його оглянув психолог.

— І що ми маємо?

— На жаль, небагато. Ми встановили знаряддя вбивства. Це «Ремінгтон 1911 R1 Керрі», куплений недавно. Ми й далі перевірятимемо, але я майже впевнена, що виявити пістолет не вдасться. Маємо знімки з камер зовнішнього спостереження. Ми їх аналізуємо, проте, хоч як крутимо, розгледіти обличчя чоловіка не можемо. Нема й ніяких відмінних рис, ніяких родимок — нічого, крім наручного годинника на одному кадрі. На вигляд дуже дорогого. Одяг на хлопцеві чорний. Кепка сіра, без написів. Єркер каже, що він рухається, як запеклий наркоман. На одній з фотографій він тримає маленьку чорну скриньку — можливо, якийсь комп’ютер чи станцію GSM. Він, певно, використовував його, щоб зламати охоронну сигналізацію.

— Це я вже чув. От як можна зламати охоронну сигналізацію?

— Єркер у цьому теж розбирався. Це нелегко, надто якщо сигналізація такого рівня, але можливо. Система була приєднана до інтернету та мобільної мережі й повсякчас надсилала інформацію до фірми «Мілтон сек’юриті» біля Слуссену. Цілком імовірно, що хлопець за допомогою своєї скриньки записав частоту сигналізації, а потім її гакнув. Або ж зіткнувся з Балдером, коли той гуляв, і викрав інформацію з професорового NFC.

— Що таке NFC?

— Near Field Communication, комунікація ближнього поля, — функція Балдерового телефона. За її допомогою професор умикав сигналізацію.

— Раніше, коли злодії