Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

вогні горіючих польських хат, які лишилися майже пусті, бо все польське населення сконцентрувалося в школі і костелі. Хто ще залишився з українців в тому селі, той переходив на сторону наших відділів. До години 10-ої в день село було цілковито спалене. Залишилися подекуди тільки українські господарки. Худоба і коні ходили на пасовиську поза селом. Поляки в костелі все ще держалися і відстрілювалися від облягаючих від самого ранку костел сотень Ема і Бродяги. В той час відділ Корсака підсунувся до костела. Поза селом лишилися наші невеликі застави. Наші стрільці підсунулися на віддаль 30 м до костела, однак брак мін унеможливлював здобуття його.

В той час чотовий Чос замітив 3 людей, що бігли бойовим порядком від Солокії до костела. Це був командир Галайда зі своїми стрільцями. На віддалі 40 м від костела з південної сторони впав він, тяжко ранений цільним крісовим стрілом з костельної копули. Куля прошила йому поперек грудну клітку і вийшла під пахвою. Цей факт тяжкого поранення командира Галайди вплинув немало на хід дальшої боротьби.

Рішено відступати, бо коло полудня приїхав поїзд з німцями від сторони Кристинополя. Німців могло бути 40 чоловік, звірили наші сили і, побачивши дула «Максимів», звернених на поїзд — завернули. Це був знак, що вони поїхали по більшу силу. Щоб дармо не наразити і так вже помучених стрільців, рішено, що наша сотня вицофається поза Солокію в південному напрямку до ліса, а дві прочі в напрямку Глухова. Лише сотні вийшли поза село, як замітили більшу кількість німців з гранатометом, що підсувалися до села розстрільною. Мабуть, замітили це і поляки з костела і, думаючи, що це УПА, відкрили по німцях вогонь. І це стало причиною, що німці відтак викінчили почате нами діло. Розбили з гранатомета костел, здобули школу, роззброїли і виарештували поляків. Пускаючи відтак в погоню за нашими двома сотнями (Бродяги і Ема) гранатометні ладунки, ранили 7 наших стрільців і двох вбили, які вже були в Глухові, та запалили частину Глухова. Тяжко ранений поляками командир Галайда помер цього ж таки дня за кілька годин у лісі на Зеленій. Острів як твердиня перестав існувати… Белзчина віддихнула з полегшенням, а населення перший раз побачило, що УПА дійсно існує».

Попри не надто активний порівняно з іншими теренами перебіг польсько-українського конфлікту в перші місяці 1944 р. в Галичині, кількість постраждалих була доволі значною. Документ АК від 5 квітня 1944 р. вказує, що на той момент встановлено 5 тисяч жертв серед поляків. При цьому зазначено, що найбільшими були втрати в повітах Рогатин, Підгайці, Бережани, Перемишляни. Приблизно таку ж цифру польських втрат за перше півріччя подає й узагальнювальний звіт ОУН про боротьбу 1944 р.

Але саме тоді війна почала набирати ще більших обертів. Тому у звіті за квітень—травень 1944 р. польське Міністерство внутрішніх справ подає цифру в 10 тисяч убитих поляків і зазначає: «Ситуація на терені Східної Малопольщі, з огляду на вчинені українськими бандами вбивства, стає протягом чотирьох місяців ще більш трагічна, а в квітні вже була цілком ідентичною до того, що сталося влітку 1943 р. на Волині».

Повстанські огляди відтворюють, між іншим, і сприйняття власних антипольських дій українським населенням. В одному з таких документів про настрої українців Львова у квітні 1944 р. читаємо: «Протипольські акції маси оцінюють і сприймають позитивно, інтелігенція не хоче класти під ними свого підпису, але це не випливає з гуманності, а зо страху перед відповідальністю».

Урешті подальше загострення польсько-українського протистояння, черговий провал переговорного процесу, швидке наближення фронту схилили керівництво українського підпілля до прийняття радикального рішення щодо усунення польського населення з теренів Галичини. Ще одним чинником, який вплинув на ухвалення такого рішення, стала інформація, яку читаємо у звітах ОУН: «5 квітня 1944 р. польський еміграційний уряд Миколайчика оголосив заяву співпраці між т. зв. польськими збройними силами в Краю та Червоною армією».

Реакція на це була радикальною, адже стало зрозуміло, що локальна співпраця польського підпілля з головним ворогом бандерівців тепер набуває іншого, глобального характеру. В інструкції Крайового проводу ОУН від 5 травня 1944 р. читаємо: «З огляду на офіціяльну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідувати, а не навпаки».

Уточненням цих указівок є цікавий документ з 30 травня 1944 р. Він, на жаль, не підписаний, але, судячи зі змісту, є інструкцією нижчого рівня, яка стосується реалізації антипольських акцій у Галичині.

Українські повстанці

«Ми мусимо провести сильну акцію по ліквідації в основному найактивнішого провідного елементу та боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати). По уступленню нім(ецького) війська з даного села, використати цю нагоду до негайної ліквідації всього мужеського елементу від 16—60 років життя. Звичайно провідний польський елемент у масових акціях не падає, тому за ними треба слідкувати й ліквідувати. Ми зараз ведемо боротьбу за ЗУЗ як основну базу нашої сили в боротьбі за УССД. Цієї боротьби ми не сміємо програти, і за всяку ціну мусимо зменшити до мінімуму польські сили. Лісні і підлісні села мусять зникнути з лиця землі. Заборонити нищити українців-римо-католиків. Кожному комендантові боївки з’ясувати ціль боротьби з поляками, як також методи, примінювані в цій боротьбі. Не ліквідувати таких, що кожночасно готові навіть своєю активною боротьбою засвідчити вірність УССД та її владі».

Отже, знову-таки немає вказівок щодо знищення всього польського населення, завданням було усунути поляків, виселивши їх. Для загострення ситуації й пришвидшення виселень повстанці отримували дозвіл на ліквідацію чоловіків у населених пунктах, мешканці яких не виїжджали. Проте навіть радикальна вимога знищення дорослого чоловічого населення уточнюється: жертвами акцій не повинні стати лояльні до українського руху поляки.

Загалом, інструкції з травня 1944 р. переважно співзвучні з рішеннями військової конференції кінця 1942 р. Хоча ніде — ані в цьому документі, ані в інших інструкціях 1944 р. — немає покликання на 1942 р., що вкотре ставить питання про те, наскільки визначальними були постанови військової конференції, проведеної два роки тому. Ніде в цих указівках також немає покликань на якісь аналогічні інструкції, які мали б бути видані роком раніше на Волині. Це є ще одним аргументом на користь тези про домінування стихійного елементу в антипольських акціях 1943 р.

Акція виселення поляків навесні 1944 р. супроводжувалася не тільки ультиматумами про негайне залишення українських земель, але й спеціальною пропагандистською листівкою «До польського населення на Західно-Українських землях», датованою 12 червня 1944 р.

«В ім’я історичної правди пригадуємо, ― наголошувалося у тексті листівки, ― що на корінних польських землях не згоріло ні одне польське село, підпалене українською рукою, не впала неповинно ні одна польська жертва. Простягнену українським народом руку ви відкинули. За гостинність на українських землях ви відплатилися звірським мордуванням сотень і тисяч мирного населення українського і спаленням сотень сіл. Не дивуйтеся тепер, що гнів і обурення українського народу не має меж. Ви самі позбавили себе права гостинності на українській землі і мусите з цієї землі вибиратися! Український народ має ще настільки сили, що зуміє вгамувати ваше нахабство і розбещеність та прогнати вас усіх за