Читати книгу - "Крістіна"

— Ну, я думаю, для нього це хобі, — сказав я.

— Та ясна ж річ! — палко підтвердив Дарнелл. — Ясна річ, хобі. Головне, щоб він тут мені не роздовбав нею все навколо, як того босяка, того Реппертона. Але такого ще довго можна не ждати, скажи?

— Мабуть, ні. Вигляд у неї, скажімо так, пошарпаний.

— Якого хуя він з нею робить? — Дарнелл несподівано нахилився вперед, і його широчезні плечі піднялися до лінії росту волосся. Брови зійшлися на переніссі, й очі зникли, замість них лишилися хіба що два маленькі проблиски. — Якого хуя він виробляє? Я все життя в цьому бізнесі, але ніколи не бачив, щоб хтось отак по-чудернацькому ремонтував машину. Це якийсь жарт? Гра?

— Я вас не розумію, — сказав я, хоча насправді розумів. Я чудово його розумів.

— То я тобі намалюю картинку. Він привозить її сюди — і спершу робить усе, чого можна чекати. Та якого хріна, у нього ж зі сраки гроші не сиплються, правда? Якби сипались, він би сюди не приперся. Він міняє масло. Міняє фільтр. Змащування, лубрикація, а одного дня він притягує два нові «Фаєстоуни» на передні колеса, щоб доповнити ті два, що на задніх.

«Два на задніх?» — здивувався я, а потім подумав, що він просто купив три нові шини на додачу до тієї нової оригінальної, яку я купив того вечора, коли ми везли сюди машину.

— А тоді якось я приходжу, гля — а він поміняв «двірники», — вів далі Дарнелл. — Не те щоб дуже дивно, просто машина ще довго нікуди не поїде, ні під дощ, ні на сонце. Потім з’являється нова антена для радіо, і я думаю: «Він слухатиме радіо, поки буде тут вовтузитися з нею, і садитиме акумулятор». Тепер у нього одне сидіння накрите й піврешітки є. То що це таке? Гра?

— Не знаю, — сказав я. — А запчастини він купує у вас?

— Ні, — трохи роздратовано відповів Дарнелл. — Я не знаю, де він їх роздобуває. Та решітка… на ній ані цятки іржі нема. Він, мабуть, звідкись її замовив. У «Кастом Крайслер» у Нью-Джерсі чи ще в якомусь такому місці. Але де інша половина? У сраку запхав? Я ніколи не чув, щоб решітку продавали двома шматками.

— Я не знаю. Чесно.

Різким рухом він загасив сигару.

— Але не кажи мені, що тобі самому це не цікаво. Я бачив, якими очима ти дивився на машину.

Я знизав плечима.

— Арні не надто багато про неї говорить, — відповів я Дарнеллу.

— Не говорить, ще б пак. Він неговіркий сучий син. Але боєць. Той Реппертон не ту струну зачепив, коли поліз до малого Каннінґема. Якщо цієї осені він покаже себе з найкращого боку, то я, може, і знайду для нього постійну роботу. Джиммі Сайкс — добрий хлопчина, але в голові в нього тирса. — Очі Дарнелла міряли мене холодним поглядом. — Деннісе, як ти думаєш, з нього хороший робітник?

— Він нормальний.

— У мене тут клопоту вище даху, — сказав він. — Повно клопоту. Я даю в оренду вантажівки без бортів хлопцям, які хочуть перевезти свої гоночні авта у Філадельфію. Після перегонів я вивожу розбите на брухт. Помічники мені не завадять ніколи. Добрі надійні помічники.

І тут у мене виникла страшна підозра, що мене запрошують до танцю. Я квапливо підвівся, ледь не перекинувши стілець.

— Мені вже час іти, — сказав я. — А ще… містере Дарнелл… я був би вам дуже вдячний, якби ви не казали Арні, що я сюди приходив. Він… трохи болісно сприймає все, що стосується машини. Правду кажучи, це його батько просив подивитись, як у нього справи просуваються.

— Довелося йому трохи лайна вигребти на домашньому фронті, га? — повіки правого ока Дарнелла хитро зімкнулися, хоча до підморгування це не дотягувало. — Предки зжерли кілька фунтів проносного й поставали над ним, широко розставивши ноги?

— Ну таке, ви ж знаєте.

— Ще й як знаю, не сумнівайся, — одним спритним рухом він підвівся й поплескав мене долонею по спині, та так сильно, що я ледве на ногах утримався. Попри свистяче дихання й кашель, він був сильним. — Я б і так йому не сказав. — Він провів мене до дверей, не знімаючи руки з мого плеча, і це мене теж нервувало — і було трохи бридко.

— Мене ще от що турбує, — мовив він. — Я в цьому гаражі бачу сто тисяч машин за рік. Ну, може, не стільки багато, але ти ж розумієш, про що я. І я в них трохи тямлю. Знаєш, я міг би поклястися, що вже бачив цю тачку. Коли вона ще не була така вбита. Де він її взяв?

— Купив у чоловіка на ім’я Роланд Лебей, — відповів я, згадавши, як брат Лебея розповідав, що Лебей усе технічне обслуговування виконував сам у якомусь гаражі для мастаків. — Але цей чоловік уже помер.

Дарнелл зупинився, мов укопаний.

— Лебей? Роллі Лебей?

— Так, саме так.

— Військовий? У відставці?

— Так.

— Господи Ісусе, точно! Він її сюди привозив. Так регулярно, що годинник можна було звіряти, шість чи, може, вісім років, а потім приїздити перестав. Давно це було. А яке ж то було страшнюче мудило. Залий тому паразиту в горлянку окропу, то він кубиками льоду сцяв би. Ні з ким нормально поладнати не міг, — Дарнелл сильніше стиснув моє плече. — Твій друг Каннінґем у курсі, що Лебеєва жінка вкоротила собі віку в тій машині?

— Що? — удав я здивованого. Мені хотілося приховати від нього, що я дуже всім цим цікавився, та так, що після похорону розпитував Лебеєвого брата. Я боявся, що Дарнелл може переказати все Арні — разом з відомостями зі свого джерела.

Дарнелл розповів мені всю історію. Спершу донька, потім матуся.

— Ні, — сказав я, коли він закінчив. — Я більш ніж упевнений, що Арні про це не знає. Ви йому розкажете?

Знову погляд. Оцінювальний.

— А ти?

— Ні. Не бачу для цього причин.

— Тоді і я не буду. — Він відчинив двері, і після сигарного диму, що висів у конторі, мастке повітря гаража здалося мені мало не солодким. — Той сучий син Лебей, хай мені грець. Надіюся, він зараз проходить стройову підготовку в самому пеклі. — Кутики його рота на мить опустилися в злостивій гримасі,