read-books.club » Фентезі » Відьмак. Кров Ельфів 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

2 269
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Кров Ельфів" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 83
Перейти на сторінку:
важко зітхнув. — Може, маєш трохи горілки, Ґеральте?

— Ні.

— А от я маю, — здивував усіх учений муж із Академії, витягаючи з сакви пласку пляшку.

— А я маю закусь, — похвалився Плюсколець, вигулькнувши наче з-під землі. — В’ялений минь!

— І мій татусь…

— Звали, шмаркачу.

Вони всілися на бухтах канатів у тіні одного з возів, що стояв на середині палуби, по черзі відпиваючи з пляшки й поїдаючи миня. Ольсен мусив залишити їх на хвилю, бо вибухнув скандал. Ґномський купець із Магакама хотів нижчого мита, намагаючись переконати митників, що хутра, які він ввозить, — це хутра не сріблястих лисів, а лише винятково великих котів. Натомість мати всюдисущого й усюдивлізливого Еверетта взагалі не хотіла проходити огляд, пискляво посилаючись на ранг чоловіка і шляхетські привілеї.

Корабель повільно сунув широкою протокою між зарослих чагарниками островів, тягнучи вздовж бортів косиці підчеплених лілей, жовтого латаття, водяної капусти. Серед очерету грізно гуділи бугаї й посвистували черепахи. Чаплі, стоячи на одній нозі, зі стоїчним спокоєм дивилися у воду, знаючи, що нема чого гарячкувати — риба раніше чи пізніше підпливе сама.

— І що, пане Ґеральте? — відізвався Плюсколець, вилизуючи шкірку миня. — Ще один спокійний рейс? Знаєте, що я вам скажу? Та потвора — вона не дурна. Вона знає, що ви тут у засідці. У нас у селі була, знаєте, річка, а в ній жила видра, так вона прокрадалася на подвір’я і душила курей. І така була крутійкувата, що ніколи не приходила, як батько був дома або я із братами. Приходила тільки тоді, коли залишався дідуньо, сам-один. А дідуньо наш, знаєте, трохи на розум слабував та ноги йому параліч відняв. Видра, псяча її мати, наче знала про те. Ну то певного дня наш татко…

— Десять відсотків ad valorem! — дерся у центрі палуби ґномський купець, вимахуючи хутром лиса. — Стільки ото повинно бути, а зверху того ні мідяка не заплачу!

— То я у вас конфіскую все! — гнівно гарикнув Ольсен. — І стражі новіградській донесу, а ви тоді до буцегарні підете разом із тим своїм Валором! Боратеку, інкасуй до грошика останнього! Гей, мені щось залишили? Не вихлестали до дна?

— Сідай, Ольсене. — Ґеральт посунувся на канатах. — Нервова, як бачу, у тебе робота.

— Та, нажерся я вже того по вуха, — зітхнув митник, після чого сьорбнув із пляшки й обтер вуса. — Кидаю це до дідька, повертаюся в Едірн. Я ж майже венґербержець, до Реданії за сестрою і швагром подався, але тепер повертаюся. Знаєш, Ґеральте, маю намір завербуватися до війська. Кажуть, король Демавенд оголосив набір до спеціальних військ. Півроку вишколу в таборі, а потім уже грошики сипляться, утричі більше, ніж я тут отримую, навіть якщо хабарі враховувати. Солонуватий той минь.

— Чув я про спеціальне військо, — кивнув Плюсколець. — Його проти Білок готують, бо з ельфійськими командо регулярне військо ради не дасть. Найохочіше, як я чув, приймають туди напівельфів. Але той табір, де їх воювати вчать, кажуть, справжнє пекло. Звідти навпіл людей виходить: одні за грошвою, інші на цвинтар, ногами уперед.

— Так треба, — сказав митник. — Військо спеціальне, шкіпере, це тобі серйозна справа. Це не щитоносці засрані, що їм вистачить показати, яким кінцем спис коле. Військо спеціальне мусить уміти битися так, щоб аж гей!

— Отакий ти суворий войовник, Ольсене? А Білок не боїшся? Що вони тобі сраку шипами утикають?

— Та де б там! Я теж знаю, як лук натягати. Воював я вже з Нільфгардом, то що мені якісь там ельфи?

— Кажуть, — здригнувся Плюсколець, — що коли їм хтось живцем у руки потрапить, отим скойа’таелям… Так краще б тоді не народжуватися. Жорстоко замучають.

— Гей, ти б писок стулив, шкіпере. Наче баба, плетеш. Війна — це війна. Раз ти ворога, раз — ворог тебе в дупу копне. Наші впійманих ельфів також не по голівці гладять, тож — спокійно.

— Тактика терору. — Лін Пітт викинув за борт голову й хребет миня. — Насильство породжує насильство. Ненависть у серці зросла… й отруїла побратимську кров…

— Чого? — скривився Ольсен. — Ви по-людськи кажіть!

— Важкі часи настали.

— Ото правда, — погодився Плюсколець. — Бігме, велика війна буде. Круки щодня по небу густо літають, видко, стерво їм уже пахне. Й віщунка Ітліна кінець світу провіщувала. Біле Світло настане, а вже потім — Білий Холод. Або навпаки, забувсь я, як воно там йшло. А людиська кажуть, що були вже відомі знаки на небі…

— Ти на фарватер дивися, шкіпере, замість на небо, бо корабель твій по мілині прооре. Ха, ми на рівні Оксенфурта. Гляньте тільки, вже Барило видко!

Імла явно розступилася, так що вони могли бачити острови й чагарники правого берега і фрагмент акведуку, що вставав над ними.

— Ото, мосьпанство, є експериментальне очищення стоків, — похвалився магістр бакалавр, відмовляючись від своєї черги. — Це великий успіх науки, велике досягнення Академії. Відремонтували ми старезний ельфійський акведук, канали й відстійник, нейтралізуємо вже стоки всього університету, містечка, навколишніх сіл та ферм. Те, що ви називаєте Барилом, — це, власне, відстійник. Величезний успіх науки…

— Голови вниз, голови вниз, — застеріг Ольсен, ховаючись за бортом. — Того року, як отечко вибухнуло, гівно аж до Журавлиного острова долетіло.

Шкута запливла між островами, приземкувата вежа відстійника й акведук зникли в імлі. Усі зітхнули з полегшенням.

— Ти не пливеш прямо до оксенфуртського відгалуження, Плюскольцю? — запитав Ольсен.

— Спочатку до Грабової бухти заглянемо. За торгівцями рибою та купцями з темерійського боку.

— Гм-м… — Митник почухав шию. — До бухти… Слухай-но, Ґеральте, ти, часом, якихось проблем із темерійцями не маєш?

— А що? Хтось про мене розпитував?

— Угадав. Як бачиш, я пам’ятаю про твоє прохання — придивлятися до таких, що тобою цікавляться. Отож, уяви собі, допитувалася про тебе темерійська Стража. Донесли мені про це тамтешні митники, із якими в мене дружба. Щось тут смердить, Ґеральте.

— Вода? — перелякався Лін Пітт, полохливо оглядаючись на акведук і величезний успіх науки.

— Той засранець? — Плюсколець вказав на Еверетта, який усе ще крутився поблизу.

— Я не про те, — скривився митник. — Послухай, Ґеральте, темерійські митники сказали, що ота Стража ставила дивні запитання. Вони знають, що ти плаваєш на шкутах Малатія і Грока. Питали… чи плаваєш ти сам-один. Чи не возиш із собою… До диявола, тільки не смійся! Йшлося їм про якусь панянку-підлітка, яку начебто бачили в твоєму товаристві.

Плюсколець зареготав. Лін Пітт глянув на відьмака поглядом, повним неприязні, таким, яким і треба дивитися на біловолосих чоловіків, якими закон цікавиться виключно через їхню схильність до незрілих панянок.

— Саме тому, — відкашлявся Ольсен, — темерійські митники вважали, що це, скоріше за

1 ... 45 46 47 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Кров Ельфів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Кров Ельфів"