Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

На поваленій сосні сіли відпочити. Над рівниною тут несподівано випинався високий, правильної форми пагорок — можливо, то був слід якогось давнього городища. Молодий березняк, який густо розрісся навколо, переходив у мішаний ліс, де росли дуби, буки, берези і ялини. Тільки зрідка то тут, то там просвічували червоною бронзою кори невеликі групи струнких сосон, подекуди пнулися вгору граби.

Праворуч гладкою сніговою рівниною тягнулося аж до обрію озеро. Тільки звідси можна було побачити, яке воно велике. Чарівною покрученою лінією заток і гострих півострівців випиналося далеко на схід, а потім круто повертало навскіс і підходило майже до лісництва.

Лісничий і Міхал були звичні до таких мандрівок, їм часто доводилося ходити по нерівних місцях, пробиватися лісовими стежками, ковзати по льоду на замерзлих заплавах та болотах, де влітку всяка звірина приходила на водопій і покупатися. Але Едек уже добре відчував у ногах той кількагодинний похід по снігу, зверху сипкому і такому легкому, що сніжинки аж піднімалися, наче хмарки куряви, а внизу — замерзлому та слизькому. І тепер він дивився назад, де вони пройшли, на свій слід, який прямою лінією, тільки часом обминаючи важкі місця, проліг на довгій рівнині, зникаючи в молодому березняку вже по той бік мочарів. Потім переводив погляд на серйозне обличчя лісничого, який з-під козирка зеленого кашкета уважно дивився на верхів’я струнких ялин. Як добре цей чоловік знав ліс, як він умів читати в ньому те, чого Едек ніколи взагалі не помітив би. Хлопець дивувався, коли, обійшовши кругом ділянку молодих насаджень чи старого лісу, пан Гасинець легко називав, скільки якої звірини є в цій частині лісу. Міхал підказував, записував на аркушиках паперу, зім’ятих у бездонній кишені його куртки.

Лісник зацікавився слідами, які бігли від однієї сосни до другої, що росла на відкритому місці. З протилежного боку стовбура була велика заглибина, і на снігу там знову чітко відбивалися сліди маленьких лапок, але тепер уже далі один від одного. Поруч них були інші сліди, більші. І ті, й другі кінчалися місциною розкиданого снігу, на якій лишилися кілька крапель крові й клапті шерсті. Потім до кущів поблизу йшла рівно прометена стежка, наче хто протягнув там мітлою. Міхал підняв клапоть шерсті.

— Білка? — буркнув.

Підійшов лісничий, придивився до слідів, кивнув Едекові.

— Догадуєшся, що тут сталося? Он там до сосни ідуть сліди білки. А далі?

Едек дивився, але мало що міг зрозуміти. Зжер хтось білку? Так же?

— Бачиш, тут усе ясно, як у книжці. Білці закортіло поласувати сосновими шишками. На цьому одинокому дереві їх було більше — великі, золотисті. О, кілька лежить під деревами, скинула, коли їла. Потім білка раптом уздріла куницю, що причаїлася на сосні. Кинулася навтіки. Он видно сліди її втечі — на кінчиках гілок збито сніг. Білка легша, вона стрибала по гілках скраєчку, а куниця мчала біля стовбура. Отут білка стрибнула на землю. Глибші сліди — то від задніх лапок, якими вона відштовхується. Білка тікає, але ж куниця бистріша. Ось тут догнала її. Крапельки крові. Тоді потягнула до кущів, тому сліди затерті.

Лісничий глянув на навколишні дерева.

— Тепер, видно, спить. Шкода, що сьогодні не можна стріляти — налякаємо звірину і тоді нічого не вислідимо... А то б ми скоро її знайшли...

Так, тепер усе було зрозуміло. Едек зацікавлено придивлявся до слідів. Пройшов по них аж до густої групи дерев. І раптом схвильовано закричав:

— О, тут ішли вовки! Ну й пазури...

Рекс підбіг до нього, старанно принюхувався.

Міхал так зареготав, що аж луна покотилася, струсивши з гілок найближчих дерев кілька жмень снігу.

— Це борсук, а не вовки. У вовка сліди схожі на собачі, ти поглянь, яку стежку залишає Рекс... Такі величезні, довгі, мов гаки, пазури має тільки борсук. Була відлига, вій прокинувся, виліз із нори, побродив трохи і знову сховався...

— Тут є кілька борсучих барлогів. Пригорок сухий, піщаний, спокійно, от вони й водяться. І той наш сонько теж відси. Його матір убили дроворуби, я й забрав малого. Весною побачиш, яка з нього потіха,— розбалакався лісничий.— Ну, нам пора, ходімо далі...

Едек помітив, що коли заходить мова про ліс, про його життя, звичайно неговіркий лісничий стає просто балакуном. «Він живе цим»,— подумав хлопець.

— А ти знаєш, як ходять вовки, коли от, наприклад, крадуться до села? І не розбереш, два їх було чи десять. Треба мати дуже призвичаєне око. Пан Гасинець може визначити, а я ще ні... Вони йдуть так, що кожен ступає точно в слід переднього. І на снігу лишається тільки один слід. Отакі хитрі...

Міхал теж багато знав. Лісова наука пана Гасинця давала свої наслідки. Молодий мазур любив показати Едекові свою обізнаність із лісом. Тут йому було чим похизуватися, тож усю дорогу він говорив майже без угаву.

Ішли тільки втрьох. Клем завзято працював над новим оповіданням. Метек навіть підсміювався, що це все задля того, аби частіше заглядати в управління округу, де можна було скористатися друкарською машинкою. Едекові було неприємно слухати їхні дружні суперечки — перед ним тоді страшенно чітко вимальовувалось легковажне обличчя Віки. У Матека ще боліло коліно, і він відмовився од цієї веселої подорожі. До того ж треба було повторювати матеріал перед іспитами. Чим ближче було до тих іспитів, тим дужче він боявся, що не складе їх. Тож сидів над книжками аж до запаморочення — мати й Кульчик змушені були спиняти його, щоб не підірвав здоров’я.

Спустилися з пагорба. Тепер треба було продиратися крізь гущавину верболозу, що розрісся тут на мокрому місці, маленьких, карликових берізок, струнких тополь, розлогих дубів, товстих буків і високих, часто вищих за людину невідомих Едекові бур’янів. Кущі помалу переходили в зарослі чорних вільх із темними, сумно обвислими гілками, місце стало трохи вище, горобина, подекуди ще обвішана кетягами червоних, зморщених на морозі ягід, перепліталася з довгими, добрими на вудлища, прутами ліщини, і все це прикрашав густою соковитою зеленню легкий ялівець, що конусом пнувся вгору.

Лісничий зупинився.

— Оточимо це місце з двох боків. Іди, Міхал, ліворуч. Тут буде що записувати... Ти зі мною?

Едек кивнув. Завернули праворуч. Міхал, посвистуючи, зник у густому підліску.

— Літом туди по сухому не пройти.

Пан Гасинець зацікавлено розглядав дерево з гладеньким сіруватим стовбуром. Взагалі пуща була тут ніби зовсім не освоєна. Всі види дерев перемішалися, дорогу подекуди перегороджували повалені стовбури, ноги