Читати книгу - "Оповідь Служниці"

То була спроба пожартувати, але прозвучало похмуро.

— Тс-с, — шепнув він, так і не вставши з колін. — Ти ж знаєш, що я завжди дбатиму про тебе.

Мені подумалося, що от він і почав мною опікуватися. Тоді спало на думку, що от я і стала параноїком.

— Знаю, — сказала я. — Люблю тебе.

Пізніше, коли вона вже була в ліжку, а ми вечеряли, і я вже не почувалася такою слабкою, розповіла йому про те, що сталося вдень. Описала, як директор увійшов і вивалив на нас своє оголошення. Сказала, що це було б смішно, якби не було так жахливо. Я думала, що він п’яний. Можливо, так і було. А ще була армія і все таке.

Тоді згадала щось таке, що бачила і не помітила на той час. То була не армія. То була інша армія.

Звісно ж, були протести, виступало багато жінок і деякі чоловіки. Але менше, ніж можна було б припустити. Гадаю, люди були налякані. А коли стало відомо, що поліція, чи армія, чи ким вони були, відкриває вогонь майже одразу ж, як починається марш протесту, протести скінчилися. Кілька об’єктів підірвали — пошти, станції метро. Але не можна було з певністю сказати, хто це робив. То могла бути й армія, заради виправдання обшуків комп’ютерів і будинків.

Я не ходила на марші. Люк сказав, що це було б марно, я мала думати про них, про мою родину, про нього й про неї. Я думала про родину. Почала більше працювати по дому, більше пекла. Намагалася не плакати за столом. Тоді вже могла зненацька почати плакати й могла сидіти біля вікна спальні, дивлячись на вулицю. Я небагатьох сусідів знала, і коли ми зустрічалися на вулиці, були обережні, щоб не обмінятися більше ніж звичними привітаннями. Ніхто не хотів, щоб на нього доповіли за нелояльність.

Коли згадую про це, в моїй пам’яті постає і мати за кілька років до того. Мені тоді було чотирнадцять чи п’ятнадцять — вік, коли доньки найбільше соромляться своїх матерів. Згадую, як вона повернулася до однієї з наших квартир із групою інших жінок, частиною мінливого кола її друзів. Того дня вони були на марші; то були часи бунтів через порно або через аборти, вони йшли разом. Тоді багато чого підривали — клініки, відеопрокати. Важко було встежити за всім.

У мами виднівся синець на обличчі, трохи крові.

— Не можна розбити рукою вікно й не порізатися, — ось що вона про це сказала. — Чортові свині.

— Чортові кровопивці, — підтримала одна з її подруг. Своїх противників вони називали кровопивцями через написи на їхніх плакатах: «Хай стікають кров’ю». То це, напевно, були абортні бунти.

Я пішла до своєї кімнати, щоб не плутатися під ногами. Вони говорили надто багато і надто голосно. Ігнорували мене, а я їх зневажала. Моя мати та її подруги-хуліганки. Я не розуміла, як вона могла так одягатися — у комбінезони, ніби ще молода. Чи стільки лаятися.

— Ти така ханжа, — казала вона мені голосом, який, у принципі, був задоволений. Їй подобалося бути епатажнішою за мене, бунтівною. — Юнки завжди такі ханжі.

Певна, частково моє несхвалення таким і було — формальним, поверхневим. Але я хотіла мати більш осіле життя, менше схоже на похід, без утеч.

— Ти була бажаною дитиною, знає Бог, — казала вона в інші моменти, схиляючись над фотоальбомами, у рамки яких була вклеєна я; альбоми повні немовлят, але моїх копій ставало дедалі менше, коли я ставала старшою, наче популяція моїх клонів постраждала від якоїсь чуми. У голосі матері звучав жаль, наче я вийшла не зовсім такою, як вона очікувала. Жодна мати не відповідає повністю тому образу, який хотіла би бачити дитина — гадаю, в інший бік це працює так само. Але попри все, у нас були непогані стосунки, не гірші, ніж у багатьох.

Хотіла б я, щоб вона була тут, аби я могла їй сказати, що нарешті це розумію.

Хтось вийшов із будинку. Я почула далекий стукіт бокових дверей, кроки по доріжці. Це Нік, тепер я його бачу; він зійшов з доріжки на газон вдихнути вологе повітря, повне пахощів квітів, м’ясистого росту, пилку, яке жменями носить вітер, наче устричну ікру в морі. Це щедре розмноження. Він потягується на сонці, я відчуваю, як по його м’язах прокочується хвиля, наче кіт вигинає спину. У нього короткі рукави, голі руки безсоромно стирчать з-під закоченої тканини. Цікаво, де закінчується засмага? Я не говорила з ним із тієї ночі, у фантастичному пейзажі залитої місячним сяйвом вітальні. Він мій прапор, мій семафор. Мова тіла.

Кашкет одягнутий навскоси. Отже, за мною послано.

Що він отримує за це, за цю роль пажа? Як він почувається, будучи сумнівним звідником для Командора? Чи це наповнює його огидою, чи змушує хотіти більше від мене, більше хотіти мене? Бо він не уявляє собі, що справді відбувається там, серед книжок. Якесь збочення, наскільки він знає. Ми з Командором укриваємо одне одного чорнилом, злизуємо його чи кохаємося на стосах заборонених друкованих видань. Що ж, тут він недалеко відійшов.

Але можна покластися на те, що він щось із цього має. Усі мають свою певну вигоду. Додаткові сигарети? Додаткові свободи, не дозволені більшості? Байдуже — що він може довести? Його слово проти Командорового, хіба що він вирішить очолити облаву. Двері відчиняються ногою і — що я вам казав? Піймані на гарячому, грішно грають у «Скрабл». Мерщій, ковтай слова.

Можливо, йому просто подобається насолода від таємниць. Від того, що він щось на мене має, як раніше казали. Це влада, якою можна скористатися лише раз.

Хотіла б я думати про нього краще.

Тієї ночі, після того, як я втратила роботу, Люк хотів кохатися зі мною. Чому я не захотіла? Сам тільки відчай мав би підштовхнути мене. Але в мене все заніміло. Я ледве відчувала його руки на собі.

— Що сталося? — спитав він.

— Не знаю, — відповіла я.

— У нас усе одно є… — але не продовжив, не сказав, що ж у нас є. Я подумала, що не варто йому казати «у нас», бо ж у нього, наче, нічого й не забирали.

— У нас усе одно є ми, — закінчила я. То була правда. Так чому ж мій голос був таким байдужим, навіть для мене ж?

І він мене поцілував, наче в той момент, як я це сказала, усе може повернутися до норми. Але щось зсунулося тоді, рівновага була