read-books.club » Фентезі » Обережно, тригери 📚 - Українською

Читати книгу - "Обережно, тригери"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Обережно, тригери" автора Ніл Гейман. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 88
Перейти на сторінку:
це мені ні про що не нагадує, то я починаю обдумувати саме поняття. Мені спадають на думку маленькі зелені або високі, смагляві й прекрасні створіння: «були вони смагляві та золотоокі», і раптом слово «марсіани» очікує на мене, як друг або кохана наприкінці довгого дня.

Я виїхав з будинку, коли щезло моє радіо. Це було надто стомливо, коли речі, які, як я вважав, були моїми назавжди, повільно зникали одна за одною: річ за річчю, предмет за предметом, слово за словом.

Коли мені було дванадцять, один старий розповів мені історію, яку я ніколи не забуду.

Один бідняк забрів у ліс під вечір, але у нього не було з собою молитовника, щоб прочитати вечірню молитву. Тож він мовив: «Боже всезнаючий, я не маю молитовника і не знаю жодної молитви напам’ять. Але ти знаєш усі молитви, бо звешся Всевишнім. Отже, ось, що я зроблю. Я назву букви алфавіту, а ти складеш із них слова».

Деякі речі вилетіли в мене з голови і це мене лякає.

Ікарі Принаймні я ще не забув всі імена. Я пам’ятаю Ікара. Він підлетів надто близько до сонця. Хоча за міфом воно було того варте. Так завжди: варто спробувати, навіть якщо зазнаєш невдачі, навіть якщо вічно падатимеш, як метеорит. Краще спалахнути в пітьмі, надихнути інших, пожити, аніж сидіти, проклинаючи людей, які позичили, але не повернули твою свічку.

На жаль, я також загубив людей.

Дивно, коли таке трапляється. Не те щоб я їх справді гублю чи втрачаю. Не так, як губиш батьків у дитинстві — коли думаєш, що тримаєш мамину руку в натовпі, а тоді піднімаєш очі і то не твоя мама… — чи втрачаєш пізніше, у зрілому віці. Коли доводиться знаходити слова, щоб описати їх під час похорону чи у день вшанування пам’яті, або коли ти розвіваєш прах над квітником чи біля моря.

Часом я бажаю, аби мій прах розвіяли в бібліотеці. Але тоді наступного ранку бібліотекарям доведеться прийти раніше, щоб змести його до появи відвідувачів.

Я хотів би, щоб мій прах розвіяли в бібліотеці чи, можливо, у мандрівному парку розваг. У такому собі парку з 30-х років, де можна кататися на чорному… чорному… цьому…

Я загубив слово. Карусель? Американські гірки? Те, на чому катаються і знову стають молодими. Оглядове колесо. Точно. Є ще одне шоу розваг, яке приїздить до міста і приносить зло. «Клацни пальцем тільки раз…»

Шекспір.

Я пам’ятаю Шекспіра: пам’ятаю його ім’я, ким він був і що писав. Поки що він в безпеці. Мабуть, є люди, які забули Шекспіра. Їм доводиться казати «той, хто написав „Бути чи не бути“» — ні, не фільм,[34] де грав Джек Бенні, справжнє ім’я якого Бенджамін Кубельскі, а виріс він у місті Вокіган, штат Іллінойс, що десь за годину їзди від Чикаго. Вокіган був пізніше увічнений як Зелене місто в ряді оповідань та книжок американського автора, який покинув Вокіган і переїхав жити до Лос-Анджелеса. Це, власне, і є людина, про яку я думаю. Я можу його уявити, якщо заплющу очі.

Колись я розглядав його фото на звороті обкладинок книжок. Він виглядав лагідним і мудрим, а ще добрим.

Він написав оповідання про По, щоб його не забули, про майбутнє, де спалюють та забувають книжки, і в оповіданні ми опиняємося на Марсі, хоча насправді перебуваємо, можливо, у Вокігані чи Лос-Анджелесі, коли критиків — тих, хто паплюжить або губить книжки, тих, хто забирає слова, усі слова, словники та радіо, сповнені слів — коли цих людей проводять домом і їх один по одному вбиває орангутанг, провалля й маятник, згадай Бога, Монтрезоре…

По. Я знаю По. І Монтрезора. І Бенджаміна Кубельскі та його дружину Седі Маркс, яка не має жодного стосунку до братів Маркс, і яка виступала під псевдонімом Мері Лівінгстон. Усі ці імена у мене в голові.

Мені було дванадцять.

Я прочитав книжки, подивився фільм, і температура займання паперу дала мені зрозуміти, що я повинен це все запам’ятати. Бо людям доведеться пам’ятати книжки, якщо інші люди спалять чи забудуть їх. Ми запам’ятаємо їх. Ми станемо ними. Ми стаємо авторами.

Ми стаємо їхніми книжками.

Вибачте. Я там дещо загубив. Це наче стежка, яка завела мене у глухий кут, і я заблукав у лісі. Тепер я тут, але де саме «тут» — не знаю.

Ти повинен вивчити п’єсу Шекспіра: Я буду називати тебе «Тіт Андронік». Чи ти, ким би ти не був. Ти міг би вивчити роман Агати Крісті: я називатиму тебе «Убивство у „Східному експресі“». Ще хтось може вивчити вірші Джона Вілмота, графа Рочестера, а ти, ким би ти не був, читачу, можеш вивчити книжку Діккенса, і коли мені захочеться дізнатися, що сталося з Барнабі Радж, я прийду до тебе. І ти мені розкажеш.

Будуть люди, які палитимуть слова, люди, які забиратимуть книжки з полиць, «пожежники» й невігласи, які бояться історій і слів, снів та Геловіну, і людей, які витатуювали на собі оповідання або набили «Хлопці! В підвалі можна вирощувати гриби!».[35] Але якщо твої слова, які є людьми, які є днями, що складають моє життя, якщо твої слова виживуть, то ти прожив недарма, ти змінив світ, та твого імені я вже не пам’ятаю.

Я вивчив твої книжки. Закарбував їх у мозку. На випадок, якщо до міста являться «пожежники».

Та як людина ти зник з моєї пам’яті. І я чекаю на твоє повернення. Як я чекав на свій словник, чи радіо, чи чоботи — все марно.

Усе, що залишилося — пусте місце в моїй голові, яке раніше займав ти. Але й у цьому я не впевнений остаточно.

Якось ми говорили з другом і я сказав:

— Тобі знайомі такі оповідання?

Далі я переказав йому всі історії, які тільки знав: про чудовиськ, що прийшли до будинку з людською дитиною, про продавця громовідводів і лихий карнавал, про марсіан з їхніми мертвими скляними містами й досконалими каналами. Він послухав усі історії, але сказав, що ніколи про них не чув. Що їх не існувало.

І це мене хвилює.

Мене хвилює, що саме я не давав їм зникнути. Як люди, які наприкінці оповідання витоптують сніг, ходячи туди й назад, і запам’ятовують історії, повторюючи слова, оживляючи їх.

Думаю, у цьому винен Бог.

Ну, тобто, не можна розраховувати на те, що він пам’ятатиме все — Бог цього не може. Він зайнятий хлопець. Тому,

1 ... 45 46 47 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обережно, тригери», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обережно, тригери"