Читати книгу - "Король болю"

— A-а... це ви, Казимире...

— Бачу, приходите остаточно до тями, пане Массарі... Дозвольте, тепер я вас віднесу до вашого дому.

— Від сьогодні це й ваш дім, — сказав венецієць і одразу ж закричав від болю, щойно найманець спробував завдати його собі на плечі.

— Господь терпів... — важко промовив Казимир, бо консул виявився несподівано важким, — і ви, ваша милосте, терпіть.

З цими словами він разом зі своєю ношею подалися вбік міської брами.

В будинку їх з жахом на обличчі зустріла служниця. Ще більшого жаху її обличчя набуло, коли вона впізнала в чоловікові, який приніс на собі її господаря, волоцюгу Казимира.

— Мати Божа, що сталося? — заголосила вона, з недовірою дивлячись на найманця.

— Господаря вжалила бджола, — відповів той, кладучи консула на канапу.

— Бджола? Які ще серед ночі бджоли? — Гальшка витріщила свої гарні зелені очі.

— В тому той річ, дівко! Хіба не бачиш? Він поранений. Хутчій за лікарем! — підвищив голос найманець.

— Роби, як він каже. Лікар мені не завадить, — підтвердив консул, в якого знову почало темніти перед очима.

Лікар з’явився за годину. Увесь цей час Казимир, як міг, допомагав пораненому. Сяк-так перев’язав йому рану, поїв вином, витирав з обличчя піт.

Побачивши найманця, лікар остовпів.

— Казимире? Це ви? — промовив він.

— Якщо ви — Домінік Гепнер, то я справді той, кого ви називаєте Казимиром, — усміхнувся той, який також упізнав давнього знайомого.

Років десять тому, під час облоги Львова, саме Гепнер, якого тоді називали Людвисарем, виготовив гігантську гармату, що вбила всю нечисть під стінами міста...

— Панове, для своїх теревенів знайдіть інший час! — вигукнула раптом Гальшка.

Лікар опам’ятався й кинувся до роботи. Куля від мушкету застрягла в тілі бідолахи консула, й тому довелося терпіти несамовитий біль, доки Домінікові за допомогою Казимира вдалося її звідти дістати. Після цього рану припекли й туго перев’язали. Знеможений Массарі врешті чи то заснув, чи то втратив свідомість, і тоді чоловіки повернулися до своєї розмови.

— Що занесло вас знову до Лемберга? — запитав найманця Гепнер, витираючи свої закривавлені інструменти.

— Мав тут одну справу, яка стосувалася брата консула Массарі, — відповів Казимир, кивнувши убік пораненого.

— Того божевільного Джованні? — перепитав Домінік.

— Ви знаєте про нього? — здивовано мовив найманець.

— Авжеж, я знаю, — сказав той, — готовий побитися об заклад, що ви принесли звістку про його смерть. Чи не так?

— Власне... так, — Казимир оторопіло дивився на свого співрозмовника, — але ж, чорт забирай, звідки ви...

— Такий пройдисвіт і мрійник, як Джованні не міг прожити довго, — спокійно відповів лікар, — як він помер?

— Його... його розірвали людожери, — непевно сказав Казимир, вдруге мусивши збрехати про обставини смерті свого товариша по нещастю, — це здасться вам неймовірним, але...

— Отже, він все-таки їх знайшов, — перебив його Домінік, — я і консул — одні з небагатьох, хто знає його таємницю, Казимире. То ж можете нічого не приховувати. Дізнавшись про скарби стридів, цей чоловік утратив розум і вперто шукав цих чудовиськ. А ще йому потрібна була чаша. Така собі Чаша Сірого Братства. Кажуть, ця річ весь час мандрує світом. Її постійно перевозять з місця на місце, аби ніхто не зумів її викрасти.

В одному з давніх переказів йдеться про те, що скарби відкриються тоді, коли станеться землетрус. «В час, коли земля задвигтить....... Так от, дорогий Казимире, я єдиний, завдяки своїм знанням, можу передбачити, коли це станеться...

Найманця затрясло. Він впізнав рядки з вірша, які повторював перед смертю Джованні.

— Ви можете передбачити, коли це станеться? — перепитав Казимир.

— З точністю до години, мій друже.

— Неймовірно. Але як?

— Все це таємниці науки, яку вам, даруйте, не дано осягнути, Казимире.

— То може скажете мені, коли це станеться? — очі його набули хижого блиску.

Гепнер певний час дивився в них, а тоді несподівано промовивши, стишивши голос:

— Я вам можу сказати більше. Значно більше... Але після цього ви не матимете спокою.

— Що мені спокій, коли в світі існує скарб, який нікому не належить.

— Помиляєтесь. Він належить цим чудовиськам. І Трьом Повсталим Демонам. Чули про них?

— Чув. Але тепер мене цікавить лише скарб.

— Сміливо, хоч і по-дурному...

— Про що ви хотіли сказати, пане Гепнере? Що може мене позбавити спокою?

— Дехто з Сірого Братство невдовзі збереться у Львові. А їхня чаша вже тут. Близько десятка зарізяк позавчора провезли її через Галицьку Браму, — прошепотів Гепнер.

Казимир зблід і до крові закусив губу.

— Ну, що я казав? — перепитав лікар, — зможете тепер спокійно спати?

— Послухайте, Домініку, — замість відповіді гаряче промовив найманець, — а що заважає нам продовжити справу покійного Джованні Массарі? Чаша у Львові, її охороняють люди з плоті й крові...

Лікар відсахнувся від нього, як від прокаженого, й почав хаотично збирати свої інструменти.

— Не кажіть дурниць, Казимире. Ви не знаєте, з чим маєте справу.

— Знаю, чорт забирай! — вигукнув той і вхопив лікаря за рукав.

— Не знаєте всього! — гаркнув йому в обличчя Домінік.

Облизавши пересохлі губи, він відійшов від найманця на кілька кроків, після чого продовжив:

— По-перше, щоб заволодіти скарбом, доведеться винищити стридів.

— Чудово, саме для цього я й найнявся на службу в Поморянський замок...

— По-друге, — знову перебив Гепнер, — Чаша потрібна не лише Братству, а й самому Асмодею. Верховному з Трьох Повсталих Демонів. Влада його на землі нестійка, не всі монархи йому скоряються, тому Чаша потрібна для ритуалу, який зміцнить його силу.

— Що це за ритуал? — перепитав вражений Казимир.

— Жертвоприношення. Йому потрібна дитина благородної крові, що народилася в день 7 липня 1570 року.

— Ця дитина могла народитися будь-де в світі, — сказав найманець.

— Так, але народилася в Речі Посполитій... Це маленька дівчинка, донька короля Сігізмунда Августа. За цим невинним дитям також полює Братство.

Казимир байдуже махну рукою.

— Найголовніше — це чаша. Відберемо її і прийдемо в потрібний час куди слід за скарбом! — піднесено сказав він.

Гепнер стомлено витер чоло і взяв у руку скриню з інструментами.

— На все добре, Казимире,