Читати книгу - "Майже безпечна"

де можна неозброєним оком побачити як величезні частини суші повідламувались і змістились лише від того, що по ним проходили міграційні шляхи диких тварин. Це може бути щось схоже на це. Ми живемо у дивний час. В час, коли не знайдеш пристойного космопорту...

Артур подивився на нього важким поглядом.

— Що ти маєш на увазі? — крикнув він.

— Що ти маєш на увазі під «що ти маєш на увазі»? — прокричав у відповідь Форд. — Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі. Ми збираємося поїхати верхи звідси.

— Ти всерйоз пропонуєш сісти верхи на абсолютно нормального буйвола?

— Так. Тепер ти бачиш до чого все йшло.

— Нас же розчавлять! Хоча, ні, — раптом промовив Артур. — Нас не розчавлять. Принаймні мене. Форд, ти коли-небудь чув про планету Ставромула Бета?

Форд насупився.

— Не думаю, — відповів він.

Форд витягнув свій екземпляр Путівника по Галактиці для космотуристів і заглянув у нього.

— Воно якось по особливому пишеться? — запитав він.

— Не знаю. Я чув про неї лише одного разу і то від того, в кого був повен рот чужих зубів. Пам’ятаєш я розповідав тобі про Аґраджаґа?

Форд замислився на хвильку.

— Маєш на увазі того хлопця, який запевняв, що ти вбиваєш його знову і знову.

— Так. Одним із місць де, як він стверджував, я його вбив була Ставромула Бета. Там хтось намагається пристрелити мене. Я пригинаюсь і Аґраджаґ, чи принаймні одна з його реінкарнацій, отримує кулю. Здається це вже трапилось у якомусь відрізку часу у майбутньому, так я припускаю, і тому мене можна буде вбити тільки після того, як я пригнусь на Ставромула Бета. Проблема лише в тому, що ніхто ніколи про неї не чув.

— Хмм. Форд спробував ще кілька раз пошукати у Путівнику, але безрезультатно.

— Нічого, — промовив він.

— Я просто... ні, ніколи не чув про неї, — нарештів сказав Форд.

В той же час ця назва здавалася йому якоюсь знайомою.

— Добре, — сказав Артур. — Я бачив, як ламюелланські мисливці ловлять абсолютно нормалних буйволів. Якщо виділити одного зі стада, то його легко завалити. Це щось схоже на роботу матадорів, ну знаєш, з яскравим кольоровим плащем. Він спочатку нацьковує одного на себе, а потім робить крок вбік і робить доволі елегантний укол через свій плащ. В тебе часом з собою немає нічого схожого на яскравий кольоровий плащ?

— Це підійде? — запитав Форд, протягнувши йому рушник.

Розділ 20

Застрибнути на спину півторатонного абсолюно нормального буйвола, який мігрує через твій світ на швидкості тридцяти миль на годину, не на стільки легке заняття як може здатися на перший погляд. Безсумнівно, ця справа не на стільки легка, на скільки здається збоку, коли дивишся на ламюелланських мисливців, і Артур Дент був готовий дізнатися, що це буде важка частина.

Що він не готовий був дізнатися, то це те на скільки було важко навіть дістатися до важкої частини. Це була та частина, яка мала би бути простою, але натомість виявилась практично неможливою.

Вони навіть не могли привернути увагу жодної тварини. Абсолютно нормальні буйволи були дуже зайняті своєю справою, а саме громоподібним тупанням копитами, їх голови опущені донизу, плечі розвернуті вперед, а задні ноги перемішують землю у кашу. Щоб відволікти їх на хвильку потрібно була не якась там приголомшлива маячня, а щось насправді геологічного масштабу.

Така кількість гупання і гуркоту виявилася врешті-решт чимось таким, з чим Артур і Форд уже не могли впоратись. Після того як вони провели дві години змагаючись між собою у наростаючих дурістю викрутасах з рушником середнього розміру і квітковим орнаментом, виявилося, що їм не вдалося змусити жодного з цих здоровенних звірів, які мчали повз, бодай кинути оком в їх сторону.

Вони знаходились у трьох футах від горизонтальної лавини спітнілих тіл. Підйти ще ближче означало потрапити в групу ризику миттєвої смерті, хронологічної чи нехронологінчої. Одного разу Артур бачив, що залишилося від абсолютно нормального буйвола після того, як один молодий і недосвідчений мисливець незграбно кинув спис і вцілив у нього, поки той ще біг у стаді.

Спіткнутися один раз було достатньо. Ніякий попередній запис на прийом до смерті у Ставромула Бета, незалежно від того чи є там місце у Ставромула Бетіанському пеклі чи ні, не врятує вас чи будь-кого іншого від цих смертельних копит.

Нарешті Артур і Форд відступили. Виснажені і переможені, вони сіли і почали критикувати техніку роботи з рушником одне одного.

— Тобі треба махати ним більше, — скаржився Форд. — Ти повинен більше рухатися в ліктях, якщо хочеш, щоб ті бісові тварини помітили бодай щось.

— Що ти сказав? — запротестував Артур. — Тобі самому треба краще працювати зап’ястями.

— А тобі треба робити більш інтенсивніше вимахувати, — відбивався Форд.

— Тобі треба більшого рушника.

— Вам треба, — почувся третій голос, — пташку пікка.

— Що?

Голос долинав з-за їх спин. Вони повернулися, а там стояв у ранкових променях сонця Старий Трешберг.

— Щоб привернути увагу абсолютно нормального буйвола, — промовив він підходячи ближче, — вам потрібна пташка пікка. Як оця.

З-під грубої, схожої на рясу одежини він витягнув маленьку пташку пікка. Вона неспокійно сиділа на руці Старого Трешберга і пильно дивилась на Боб його зна що в шести дюймах від неї.

Форд одразу різко присів. Він часто так робив, коли не був цілком впевнений, що робиться навколо чи як йому на це реагувати. Він дуже повільно помахав руками перед нею у, як він сподівався, загрозливій манері.

— Хто це? — прошипів він.

— Це лише Старий Трешберг, — тихо промовив Артур. — На твоєму місці, я б не напружувався і не робив всі ці дивні рухи руками. Він такий же досвідчений пройдисвіт як і ти. Все може скінчитись тим, що ви будете танцювати один навколо одного весь.

— Пташка, — просичав Форд знову. — Що це за пташка?

— Та це просто пташка! — роздратовано гаркнув Артур. — Як і будь-яка інша пташка. Сидить собі, висиджує яйця і витріщається на щось, що ти не бачиш. Або каркає або цвірінькає або ще щось робить.

— Ти бачив коли-небудь, щоб вона несла яйця? — недовірливо запитав Форд.

— Заради всього святого, звісно, що бачив, — промовив