Читати книгу - "Американська пастораль"

class="p1">— А чому, по-вашому, Меррі так в усьому косила під Одрі Гепберн? Бо думала, що в неї буде більше шансів догодити марнославній матусі. «Міс Марнославство — 49». Аж не віриться, що в таку кокетливу фігурку влізло стільки марнославства. Але влізло, якраз умістилося. А от із місцем для самої Меррі якось не склалося, чи не так?

— Ви не розумієте, що верзете…

— Де цій матусі знати, що таке не бути гарною, коханою, бажаною! Не такою, як вона. Фривольна, тривіальна ментальність королеви краси, і жодної думки про рідну доньку. «Не хочу бачити ніякого неладу, не хочу бачити нічого похмурого». Але світ не такий, мила Доні — він саме безладний, він саме похмурий. Він огидний!

— Мати Меррі цілий день працює на фермі. Весь день біля худоби, сільськогосподарської техніки, вона на роботі від шостої ранку до…

— Фальш. Фальш. Фальш. Вона працює на фермі просто як довбана великосвітська…

— Та ви ж не знаєте про це нічого! Де моя дочка? Де вона? Це безглузда розмова. Де Меррі?

— А ви не пам’ятаєте вечірку з назвою «Тепер ти жінка»? На честь її найперших місячних?

— У нас не про вечірку йдеться. Яка ще вечірка?

— Атож, не про вечірку, а про те приниження дочки рідною матір’ю — королевою краси. Йдеться про матір, яка заполонила доччине уявлення про себе. Йдеться про матір, яка не має навіть краплі почуття до рідної дочки, про матір, у якої глибини — не більше, ніж у ваших рукавичок! Повна сім’я, а все, про що ви в біса дбаєте, — це шкіра. Ектодерма. Поверхня. І жодного уявлення про те, що там під нею. Ви справді вважаєте, що вона любила дочку-заїку? Вона просто мирилася із заїкою, терпіла її, але ви не побачите різниці між любов’ю та терпимістю, бо для цього ви надто тупий. Ще одна ваша дебільна казочка! Вечірка на честь менструації. Ціла вечірка! О Господи!

— Ви хочете сказати… ні, все було не так. Вечірка? Вона просто зібрала всіх своїх подружок у ресторані «Вайтхаус» — ви про це? Так то був день народження, дванадцять років. Яка «Тепер ти жінка», що за маячня? То був звичайний день народження. І місячні тут ні до чого! Зовсім! Хто вам сказав таке? Точно не Меррі. Я добре пам’ятаю ту вечірку. І вона пам’ятає ту вечірку. То був звичайний день народження. Зібрали всіх її дівчат і звезли у «Вайтхаус». Дуже гарно посиділи. Десять дванадцятирічних дівчат. Та це справа давня. Тут людина померла. І мою дочку звинувачують у вбивстві.

Рита вже сміялася.

— Містере Законо-Бля-Слухняний Громадянине Нью-Джерсі, ви ладні визнати дрібку фальшивої приязні за щиру любов.

— Того, про що ви кажете, нічого не було. Не знаю, звідки ви це взяли. Навіть якби й було, то це нічого не міняло, але в тому й штука, що не було.

— Ви не знаєте, чому Меррі стала Меррі? Тому що прожила шістнадцять років з матір’ю, яка її ненавиділа.

— За що? Скажіть мені. Ненавиділа за що?

— За те, що та була всім тим, чим не була леді Дон. Мати її ненавиділа, Шведе. І вам повинно бути соромно, що дізнаєтеся про це з таким запізненням. Її ненавиділи, бо вона не була маленькою крихіткою, бо не вміла зав’язувати волосся в елегантний хвостик на сільський копил. Меррі постійно відчувала ненависть, і та, наче отрута, проникала в неї. Навіть підкладаючи отруту в тарілку, леді Дон навряд чи досягнула б кращого результату. Леді Дон дивилася на неї з ненавистю, і Меррі перетворювалась на шматок лайна.

— Не було в її погляді ніякої ненависті. Щось могло не виходити… але це було не те. Там не було ненависті. Я знаю, про що вона каже. Те, що ви називаєте ненавистю, було материнською тривогою. Я знаю цей погляд. Але це було через заїкання. Боже мій. Боже, не було там ненависті! Все було навпаки. Була стурбованість. Було засмучення. Безпорадність.

— Ви й далі покриваєте свою дружину! — сказала Рита, знову сміючись із нього. — Фантастична тупість. Просто фантастична. Ви знаєте, за що вона її ще ненавиділа? Вона ненавиділа дівчинку за те, що вона — ваша дочка. Ні, все чудово, коли «Міс Нью-Джерсі» виходить заміж за єврея! Але бути матір’ю єврейки!.. Ось вам ще один міх штучок-дрючок. Шведе, ваша дружина — шикса, але ж дочка не може бути шиксою. Ця, Шведе, «міс Нью-Джерсі» — просто сучка. Якби Меррі було потрібне молоко, то вже краще було б смоктати коров’яче вим’я. Принаймні корова має материнські почуття.

Він не заважав їй говорити, не заважав собі її слухати, але тільки тому, що хотів усе знати; якщо в їхній сім’ї щось не так, то, звичайно, він хотів би це знати. Де тут причина невдоволення? Що викликало обра́зи? І найбільша загадка: як Меррі стала тією, ким стала? Проте відповідей на питання не було. Те, що казала Рита, не могло бути причиною. І не могло б підбурити Меррі на підрив будівлі. Ні. Зневірений у всьому чоловік віддавався на милість підступного дівчиська не тому, що вона могла б зрозуміти, що пішло не так, а тому, що більше не було до кого звернутися. Він не так був людиною, яка шукає відповіді, як удавав із себе того, хто її шукає. Вся ця словесна перестрілка була безглуздою помилкою. Сподіватися, що це дитя заговорить відверто. Вона топталася по ньому, і їй було мало. Все, пов’язане з їхнім життям, спотворювалося її ненавистю до невпізнання. Перед ним була ненависниця — ця маленька бунтарка!

— Де вона?

— А навіщо вам знати, де Меррі?

— Я хочу її бачити, — сказав він.

— Навіщо?

— Вона — моя дочка. Загинула людина. Мою дочку звинувачують у вбивстві.

— Що ви заладили одне й те саме? Знаєте, скільки в’єтнамців убили за ті кілька хвилин, поки ми тут, не знаючи, до чого причепитися, обговорюємо, любила Доні свою доньку, чи не любила? Все відносно, Шведе. Смерть — штука цілком відносна.

— Де вона?

— Ваша донька в безпеці. Вашу дочку люблять. Ваша дочка бореться за те, у що вона вірить. Ваша донька нарешті пізнає цей світ.

— Де вона, чорт забирай?

— Вона не власність, розумієте? Вона — не власність. Більше вона не безпорадна. Вона не річ, аби ви володіли нею так, як володієте будинком