Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Він ризикував своєю головою. А вона в нього є.

— Наплювати мені на його голову. Та й зараз йому потрібна не голова, а...

— Слухайте, Фаулере, я не дозволю таких натяків у присутності дами.

— Ми з цією дамою дуже добре знайомі. Їй не пощастило поживитися в мене, так вона вирішила відігратися на Пайлі. Гаразд, я знаю, що поводжуся непристойно, але й надалі поводитимусь так само. В таких випадках люди завжди поводяться непристойно.

— У нас багато роботи. Готуємо матеріали про видобуток каучуку...

— Не турбуйтесь, я йду. Але скажіть Пайлові, як тільки він сюди подзвонить, що я до нього заходив. Може, він хоч із ввічливості віддасть мені візит. — Я обернувся до сестри Фуонг: — Гадаю, що ви засвідчили їх шлюбний контракт не тільки у міського нотаря, айв американського консула, і в католицькій церкві.

Я вийшов у коридор. Напроти були двері з написом «Чоловіча». Я зайшов, замкнув двері і, притулившись головою до холодної стіни, заплакав. Доти я ніколи ще не плакав. Навіть вбиральні їхні мали кондиційоване повітря, і воно, сухе й помірно тепле, поступово висушило мої сльози, як воно висушує слину в роті і животворне сім’я в тілі.

4

Я полишив усі справи на Домінгеса і поїхав на Північ. У Хайфоні, в ескадрильї «Гасконь», у мене були друзі, і я годинами просиджував у барі коло аеродрому або грав у кеглі на посиланій гравієм доріжці. Офіціально я був на фронті і тепер міг змагатись у завзятті з Грейнджером, хоч моїй газеті користі від того було не більше, ніж від моєї вилазки у Фат-Дьєм. Та коли вже пишеш про війну, почуття власної гідності вимагає, щоб ти час від часу поділяв небезпеку з іншими.

Проте не так легко було поділяти небезпеку з іншими: з Ханоя надійшов наказ пускати мене тільки в горизонтальні польоти, а в цій війні вони були такі ж безпечні, як їзда в автобусі, бо ми літали на висоті, недосяжній навіть для важких кулеметів; нам ніщо не загрожувало, крім хіба помилки льотчика або несправності в моторі. Ми вилітали за графіком і за графіком поверталися назад; бомби немов пливли у повітрі по діагоналі, і з перехрестя доріг або з мосту вгору здіймався стовп диму; а потім ми поверталися назад і встигали перед обідом випити і пограти в кеглі.

Якось в офіцерській їдальні я пив коньяк з молодим льотчиком, який мріяв побачити Саусендський мол[59]. Раптом він дістав наказ вилітати.

— Хочете полетіти зі мною?

Я погодився. Навіть у горизонтальному польоті можна згаяти час і розвіяти тяжкі думи. Коли ми їхали до аеродрому, він сказав:

— Ми будемо пікірувати.

Я думав, мені заборонено...

— Тільки ви нічого не будете про це писати. Ви побачите частину країни біля кордону з Китаєм, якої ви ще ніколи не бачили. Коло Лай-Чау.

— Мені здавалося, що там усе спокійно: адже Лай-Чау в руках французів.

— Було спокійно. Цей район в’єтмінці захопили два дні тому. Наші парашутисти будуть там через кілька годин. Ми хочемо, щоб в’єтмінці не сміли й носа вистромити зі своїх нір, доки ми не відіб’ємо поста назад. Нам наказано пікірувати на них і обстрілювати з кулеметів. Для цього змогли виділити тільки два літаки — один уже вилетів на завдання. Ви літали коли-небудь у піке?

— Ні.

— Спочатку буде трохи неприємно, доки звикнете.

Ескадрилья «Гасконь» мала на озброєнні тільки легкі бомбардувальники Б-26, — за вертливість і невеликий розмір крил французи називали їх «крутихвістками». Мене втиснули у маленьке сидіння розміром з велосипедне сідло, і мої коліна майже вперлися в потову спину.

Ми піднялись над річкою Червоною, повільно набираючи висоту, — річка в цю годину справді була червона. Ми ніби перенеслися в далекі часи і бачили річку очима стародавнього географа, який перший дав їй ім’я саме в таку годину, коли надвечірнє сонце заливає її всю, від берега до берега, своїм промінням; потім, на висоті дев’яти тисяч футів, ми повернули до річки Чорної, справді чорної, оповитої тінями, — скісне проміння сонця не досягало її поверхні,— і нам відкрилась неосяжна, велична панорама: під нами проносились вузькі ущелини, стрімкі скелі, джунглі. Можна було б посадити цілу ескадрилью на ці сіро-зелені поля, і вона була б не більш помітна, ніж кілька монет, розкиданих по стерні. Далеко попереду летів літак. Звідси він здавався не більшим від комара. Ми йшли йому на зміну.

Зробивши два кола над сторожовою вежею та селом, оточеним кільцем зелені, ми штопором врізались у сліпуче небо. Льотчик — його звали Труен — обернувся до мене і підморгнув; на штурвалі у нього були кнопки, що пускали в дію кулемет і бомболюк; коли ми набрали положення для бомбування, я відчув, що всередині у мене все обірвалось — відчуття, яке буває на першому балі, на першому званому обіді, в дні першого кохання. Мені згадались американські гірки в Уемблі. Злітаєш на саму вершину, і здається, вже ніколи не повернешся на землю,— так полонить тебе це незвідане відчуття. Ледве я встиг угледіти на циферблаті висоту три тисячі метрів, як ми раптом почали падати вниз. Я весь перетворився у відчуття, бачити не міг уже нічого. Мене притиснуло до сидіння, щось незмірно важке навалилося на мої груди. Я не помітив, як було скинуто бомби, як зацокотів кулемет і в кабіні запахло порохом, а коли ми знов почали набирати висоту, тягар спав з моїх грудей, але тепер кудись провалився шлунок, летячи по спіралі, наче самогубець, туди, вниз, на землю, від якої ми віддалялись. Сорок секунд для мене не існувало ніякого Пайла, не було навіть самотності. Коли ми підіймались, виписуючи велику дугу, я побачив у бічне віконце, як внизу здіймаються хмари диму. Перед другим пікіруванням я відчув страх — страх показати малодушність, страх, що я зараз блюватиму просто на спину пілотові, що мої виснажені легені не витримають такого тиску. Після десятого піке я відчував тільки роздратування — все це надто затяглося, час було вже вертатися додому. І знову ми стрімко злетіли вгору, де кулемети не