read-books.club » Бойовики » Карта днів 📚 - Українською

Читати книгу - "Карта днів"

159
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Карта днів" автора Ренсом Ріггз. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 124
Перейти на сторінку:
з рук, і ті впали на підлогу.

— О, ні, — прошепотів він. — О, ні, ні.

— Що таке? — запитав Г’ю. — Їхня мода не відповідає твоїм високим стандартам?

— Забудь про стандарти. Що із пристойністю? Що із самоповагою?

Мимо йшов чоловік у камуфляжних штанях, оранжевих в’єтнамках та спортивній майці з грубо відрізаними ножицями рукавами, на якій було зображення Губки Боба.

Я думав, Горацій зараз заплаче.

Та, поки він оплакував кінець цивілізації, ми вибрали одяг для всіх інших. Оскільки свинцеві черевики, які зазвичай носила Олівія, мали такий вигляд, наче вони належали монстру Віктора Франкенштайна, ми дали їй можливість вибрати нову пару взуття — щось на один-два розміри більше, щоб ми могли потім наповнити зайвий простір обважнювачем.

Я наполіг, щоб діти мовчали, поки касир проводить наші покупки через касу. І вони мовчали, навіть коли пленталися з торговельного центру слідом за мною через автостоянку назад до нашої машини — їхні руки були навантажені пакетами, а їхні голови перевантажені враженнями.

* * *

Коли ми повернулися додому, то виявили, що всі інші в другій половині дня вирушили в Акр — на якусь нараду, присвячену координуванню завдань стосовно Реконструкції, як було сказано в записці, що її залишила пані Сапсан. Удома зосталася тільки Емма, як у записці було сказано далі, але я довго не міг її знайти. Нарешті я почув, як вона насвистувала в гостьовій ванній на верхньому поверсі.

Я постукав.

— Це Джейкоб. Там усе окей?

Із-під дверей пробивалося слабке червоне світло.

— Хвилинку! — вигукнула вона.

Я почув, як вона вовтузиться там із чимось. За мить увімкнулося звичайне освітлення, і двері відчинилися.

— Він подзвонив? — спитала вона з нетерпінням.

— Ще ні. А що відбувається?

Я подивився на те, що було в неї за спиною. Уся маленька ванна кімната повсюди була заставлена фотографічним обладнанням — якісь металеві баночки вишикувались на зливному бачку унітаза, пластикові ванночки розташувались по периметру раковини, громіздкий фотозбільшувач стояв на підлозі. Я наморщив носа від гострого запаху летких хімічних речовин.

— Ти не проти, щоб я перетворила цей туалет на темну кімнату, правда ж? — запитала Емма із сором’язливою усмішкою. — Тому що я вже це зробила.

У нас було ще дві ванні кімнати. Я сказав їй, що не проти. Вона запросила мене всередину подивитися на її роботу. Місця було небагато, тому мені довелося втиснутись у куток. Діяла вона вправно, але без поспіху, і весь час щось говорила. Хоча вона і стверджувала, що була новачком у цій справі, але її рухи здавалися відточеними до автоматизму.

— Напевне, це звучить, як кліше… — говорила вона, присівши навпочіпки, спиною до мене, та крутячи якісь диски із цифрами на збільшувачі, — «дивний фотофіл».[29]

— А це кліше?

— Я серйозно. Гадаю, ти помітив, що в кожної імбрини є свій великий альбом зі знімками, і є ціле міністерство, основним призначенням якого є фотографічна каталогізація всіх нас; і кожен третій із дивних, узявши до рук камеру, уявляє себе свого роду генієм фотографії… хоча більшість із них не змогли б сфотографувати власні ноги… Ей, допоможи переставити. — Вона підважила руками одну сторону збільшувача, а я підняв іншу (він виявився на диво важкий), і ми поставили його на дошку, яку Емма заздалегідь поклала над ванною.

— І як ти думаєш, чому? — запитав я. Досі я сильно про це не задумувався, але мені здавалося дивним, що людям, які знову та знову проживали один і той же день і при цьому не змінювалися зовні, було потрібно, щоб їх пам’ятали за фотографіями.

— Звичайні протягом століть постійно намагаються знищити всяку згадку про нас. Я думаю, що фотографія — це спосіб документально підтвердити, що ми дійсно існували і що ми не були чудовиськами, якими вони нас завжди виставляли.

— Так, — кивнув я на знак згоди. — Це має сенс.

Задзижчав таймер. Емма зняла одну з металевих баночок, які стояли на зливному бачкові, відкрила її та вилила з неї в раковину відпрацьований хімічний розчин, потримала деякий час баночку під проточною водою з крана, потім воду вилила. Потім із тієї баночки Емма витягла пластмасову котушку, а із котушки витягла (завдовжки приблизно з її руку) рулон негативної (проявленої та зафіксованої) фотоплівки, двома пальцями обережно струсила з неї зайву вологу та повісила плівку сушитися на провід, котрий іще раніше вона натягла над ванною.

— А, крім того, тепер, коли ми опинились у твоєму часі, усе стало інакше, — продовжувала вона. — Я поступово стаю старшою, і вперше звідтоді, як пам’ятаю, кожен день, котрий проживаю тепер, я вже ніколи не проживу знову. Тому я збираюся кожного дня робити хоча б по одному знімку, щоб потім було що згадати. Навіть якщо той день не дуже вдалий.

— Я вважаю, твої світлини просто чудові, — сказав я. — Як оте фото людей, що спускаються сходами до пляжу, яке ти надіслала мені влітку. Воно було таке гарне.

— Реально? Дякую.

Вона рідко соромилася чого-небудь. І саме така її скромність надзвичайно мене приваблювала.

— Ну, окей, якщо тобі цікаво… Я оце щойно проявила кілька рулонів плівки, які назнімала за останні кілька тижнів. — Вона простягла руку вгору та зняла з проводу одне фото: — Це учасники ополчення дивних, — і вона передала його мені; відбиток був іще трохи вологим. — Вони закидають яму, де раніше була вежа Коула. Вони вже цілу вічність там працюють по дванадцять годин на день. Там був страшенний безлад.

На фото було зображено шеренгу чоловіків у формі, які стояли на верхньому краї глибокого кратера, згрібаючи в нього биту цеглу.

— А ось я зняла пані Сапсан, — сказала Емма, передаючи мені іншу фотокартку. — Їй не подобається, коли її фотографують, тому мені довелося підловити її зі спини.

На фото пані Сапсан була одягнута в чорне плаття та чорний капелюшок і йшла до чорних воріт.

— Схоже, вона йде на похорон, — сказав я.

— Так, ми всі тоді ходили. Після того як ти вирушив був додому, мало не щодня протягом кількох тижнів ховали тих дивних, котрі загинули в нальотах порожняків.

— Я не можу собі уявити, як це щодня ходити на похорон. Напевне, то було жахливо.

— Так. Дійсно.

Далі Емма сказала, що їй треба проявити ще кілька плівок

1 ... 45 46 47 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карта днів"