Читати книгу - "Серце гріє"

— Та чого вже там… Я теж гарна. Ти вже пробач мене, гаразд? Для мене це важливо, особливо зараз.

— Майє, маленька моя дурненька Майє, — Інжера ще міцніше обійняла сестру. — Як же так усе вийшло, сестричко?

— Ти ж сама сказала, що я дурненька. Отож, і вийшло. Але я не жалкую, справді не жалкую. Якби зараз опинилася на тім самім місці — знову б усе так зробила.

Сестри довго сиділи, обіймаючись, перед золотою статуєю покровительки жіночого начала.

Речі було зібрано. Перепустка, підписана грандмайстром, лежала в кишені куртки. Майя стояла перед дверима в палату Дарта, набираючись духу.

«Хоч би він спав!» — думала дівчина, нерішуче відчиняючи двері.

На Ормрон спустилася ніч. Сріблясті місячні промені окреслювали на підлозі віконну раму. У палаті панувала тиша. Тільки ледь чутно шелестіло опале листя за вікном.

Майя зробила кілька кроків і завмерла в смузі сріблястого світла. Довге волосся дівчини струменіло по плечах лавиною розплавленої платини. У місячному сяйві її шкіра здавалася алебастровою, та й сама Майя — тонка, граціозна, мініатюрна — була більше схожа на витончену порцелянову фігурку, ніж на живу людину.

— Навіщо?

Холодний голос майстра сколихнув тишу і, мов хвилі від кинутого у став каменя, заповнив усю кімнату.

— Що? — перепитала Майя, відступаючи до вікна. Поступово очі дівчини звикли до темряви, й вона змогла розгледіти Дарта. Хлопець сидів на ліжку, спираючись спиною на стіну. Схоже, не так давно намагався встати.

— Усе навіщо! — Дарт роздратовано пересмикнув плечима й скривився. Підборіддя ще боліло.

— Я не знаю, якої відповіді ви від мене чекаєте, — щиро зізналася Майя, сідаючи на підвіконня.

Майстер стомлено потер перенісся. Його дратувало це дівчисько. З найпершого дня, як він її побачив, Майя тільки те й робила, що дратувала його. Вона вічно посміхалася. Широко й радісно, коли Грей укотре підколював Нела, або ніяково — коли не могла встати в печерах Тріаса. Посміхалася, коли їй було весело й коли було сумно — теж. Дарт не розумів її. Вона здавалася йому істотою з іншого світу. Майстра дратувало те, як вона на нього дивиться, й ті почуття, які з’являються в нього при цьому. Щоразу коли він бачив, як Нел допомагає їй сісти в сідло, як Грей запопадливо подає їй куртку, Дарт губився. Він не міг зрозуміти, звідки виникає це щемке, неприємне почуття, таке схоже на заздрощі…

— Ти хотіла стати бойовим магом. Чому ти так легко відмовилася від цього?

Майя замислилася. Відповідь «тому, що я тебе люблю» була зовсім недоречною, хоч і правдивою.

— Я б не сказала, що це легко, — дівчина замислено накрутила пасмо сріблистого волосся на палець. — Просто на той момент це здавалося мені правильним.

— А зараз?

— І нині здається. Напевно, я просто не така цілеспрямована, як ти, — Майя знову перейшла з майстром на «ти». — Є речі, важливіші за цю саму «мету».

— І що ж це за речі?

«Він що — вирішив витягнути з мене зізнання в коханні?» — подумки здивувалася дівчина.

— Це люди, які тобі дорогі. Твої близькі, друзі. Я не хотіла, щоб через мене постраждали інші. На одній чаші терезів була моя мета — бойова магія, повага членів моєї родини, мої власні честолюбні задуми. А на іншій — люди, яким я дорога і які мені дорогі. Я зробила свій вибір. Я знаю, що якби вчинила інакше — вони б зрозуміли мене, але тоді я сама себе не зрозуміла б.

Майя провела пальцем по склу, збираючи думки докупи.

— Мабуть, це нерозумно звучить, але мені здається, що ніхто не хоче бути самотнім. Іноді люди віддаляються від інших, бо їм здається, що так вони будуть у безпеці. Що тоді ніхто не зможе завдати їм болю, скривдити чи обдурити. Вони будують між собою та всіма навколо стіну — але ж від цього інші люди не зникають. Те, що людина перестає відчувати щось стосовно них, не означає, що й інші до неї нічого не відчувають. Вона не відповідає за ці почуття й не винна у тім, що вони виникають… Але заперечувати їх теж не можна.

— Отже, ти просто принесла себе в жертву? Як це мило, — посміхнувся майстер.

— Ні. Я б не зробила цього, якби не хотіла. Моє життя ж не скінчилося там, у печерах Ахашши. Я ще й досі жива, навіть здорова. А мету я завжди можу знайти нову. Це як лабіринт. Ти вибираєш, у який бік повернути, й перед тобою відкривається нова дорога. Вона не схожа на колишню, але це не значить, що вона гірша.

— Нова дорога? Це ти так називаєш життя без магії? Який оптимізм!

— Тисячі людей живуть так. Якщо вони можуть — виходить, і я зможу. Врешті-решт, багатьом людям випадає набагато гірше. Війна віднімає в них дім. Розбійники віднімають їжу, вбивають близьких…

Майя злякалася, що мимоволі могла нагадати Дартові про його сім’ю, і замовкла.

— Убивають близьких. Що ти можеш знати про це! — необережні слова дівчин ніби прорвали завісу, яка оточувала майстра. — Мені було чотири, коли люди герцога Серванто прийшли в наш дім. Вони вбивали всіх, хто зустрівся на шляху. Моя мати прибігла в дитячу — вони догнали її там. Вона тільки встигла штовхнути мене в таємний хід і взяла на руки сестру, коли ці виродки вдерлися до кімнати. Двері замкнулися сам по собі, я залишився у вузькому кам’яному переході, а за стіною вбивали моїх братів, сестер і батьків. Я втік. Утік, рятуючи свою шкуру! Хто може звинувачувати мене в тому, що я хочу знищити Серванто?! — голос у Дарта зірвався. Він підняв голову.

Місячне світло вихопило вологу доріжку на обличчі в Майї.

«Знову. Ну якого чорта в її присутності я починаю ляпати язиком, неначе малолітнє щеня!» — подумав Дарт, а вголос брутально промовив:

— Тільки не треба ридань!

— Я не ридаю, — схлипнула дівчина. — Просто це все неправильно. Так не повинно бути.

— Ласкаво просимо в дорослий світ. Так уже живуть за стінами. Якщо ти зібралася туди, гадаю, тобі варто про це знати.

— Зло породжує зло. Це ніби коло елементів. Хтось робить боляче тобі, ти робиш боляче іншому, він передає цей біль далі…

— Ні, — перебив Дарт. — Усе скінчиться на герцогові Серванто.

— Ні, не скінчиться. У нього немає сина? Чи онуків? Немає близьких? Навіть якщо ця людина дійсно справжній диявол, це