Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

каральні операції. Під час боїв, облав і блокад у 1944—1945 рр. за радянськими даними загинуло 103 313 членів ОУН і УПА, 110 785 було взято в полон і 50 058 здалися. Водночас було затримано 96 988 дезертирів із Червоної армії й утікачів від призову. Якщо вірити офіційній статистиці, то підпілля за два роки мало втратити понад 260 000 осіб, що, очевидно, є завищеною цифрою, яку можна пояснити тільки тим, що до числа повстанців записували також убитих під час каральних експедицій мирних жителів.

Друга польсько-українська війна, або Війна у війні

(В. В’ятрович)

Передумови конфлікту

Друга світова війна на теренах України — це не лише збройне зіткнення сил Третього Рейху та СРСР. Глобальний конфлікт дав можливість розвинутися іншим, більш локальним, але теж дуже кривавим протистоянням. Одним із них була ворожнеча між українцями й поляками. Її головними суб’єктами виступали підпільні збройні формування обох народів — Армія Крайова та Українська повстанська армія. Жодна зі сторін вважала неможливим досягнення власної мети (відновлення незалежної держави) без долучення теренів, які поляки вважали своїми східними, а українці — своїми західними територіями. Така позиція спричинилася до збройного зіткнення. Воно було настільки масштабним, що, навіть попри партизанський формат обох армій, виливалося в запеклі бої. Кількість втрат у цьому конфлікті досі залишається предметом гострих суперечок істориків, але точно можемо говорити про тисячі вбитих людей (здебільшого цивільних) з обох боків. І не лише тому, що в партизанській війні межа між цивільним і військовим доволі тонка, а й тому, що основною метою обох сторін було встановлення власного контролю над певними територіями. Для цього здійснювали напади на населені пункти, а іноді й знищували цивільне населення, яке вважали потенційною завадою для реалізації цих завдань.

Масштаб українсько-польського збройного протистояння дає підстави називати його війною. Урешті, самі учасники конфлікту, як свідчать відповідні документи, вважали себе такими, що перебувають у стані війни, тому проводили переговори з метою можливого її припинення чи активні наступальні дії, щоб розбити супротивника. Цю війну ми називаємо Другою польсько-українською, тому що перше збройне зіткнення між нашими народами у XX ст. відбулося після завершення Першої світової війни в 1918 р. Ареною обох воєн були приблизно ті самі землі: Галичина, Волинь, Холмщина, Надсяння.

Перша польсько-українська війна закінчилася в 1919 р. перемогою Другої Речі Посполитої й встановленням її контролю над спірними територіями. Частина українців була не готова змиритися з цією поразкою, тому продовжила збройну боротьбу в революційному підпіллі, яку очолила ОУН.

У вересні 1939 р. в окремих районах Галичини та Волині спалахнули повстання за участю місцевих ланок ОУН, які ставили собі за мету проголосити відновлення незалежності України. Між повстанцями та польськими військовими й поліційними частинами відбувалися сутички, які припинилися після приходу на терени Західної України радянської влади.

План українських націоналістів скористатися допомогою Третього Рейху швидко зазнав краху після входження німецьких військ на українські землі. Провід ОУН у липні 1941 р. ухвалив рішення про поступовий перехід у підпілля. Західна Україна стала ареною розбудови українського антинацистського руху та польського підпілля, що поступово відроджувалося після ударів, завданих радянською карально-репресивною машиною. Попри наявність спільного ворога, — нацистського окупаційного режиму, — керівництво польського національного руху не було готове йти на співпрацю з українцями й навіть вважало їх потенційною завадою на шляху втілення власних планів. Для польських політиків метою було відновлення Речі Посполитої в кордонах, які існували до 1 вересня 1939 р. Для українських націоналістів головним було відродження української самостійної соборної держави, яка мала б охоплювати й західноукраїнські терени. Ці цілі, по суті, були взаємовиключними й не могли не призвести до збройного зіткнення, до якого активно готувалися обидві сторони.

Початок війни (1942 р.)

Переростання взаємного напруження в збройний конфлікт і згодом у війну відбулося в другій половині 1942 р. Найкритичніша ситуація тоді склалася на Холмщині. Свіжа пам’ять про недавні довоєнні суперечності між українцями й поляками відігравала тут роль каталізатора конфлікту. Особливо гостро сприймали українці акції польської влади проти панівної серед місцевого українського населення православної церкви: у 1938 р. тут було знищено 127 храмів.

Не менш дражливими були й події, що відбулися на початку Другої світової війни. Активна діяльність українських організацій, участь українців у місцевих адміністративних органах спричиняла різко негативну реакцію польського підпілля, яке вважало, що ця робота має на меті позбутися польського впливу. Тому вже перші виступи поляків проти німецьких окупантів були спрямовані також проти українських активістів, яких сприймали як колаборантів. Першими жертвами конфлікту стали й відомі діячі українського національного руху, люди, які були громадськими авторитетами й обіймали посади війтів, місцевих урядовців, поліцаїв чи комендантів. Перші подібні вбивства розпочалися ще в 1940—1941 рр. і тривали в 1942 р. У серпні 1942 р. польські партизани спалили українське село Пасіка, а чоловіків віком від 16 до 60 років розстріляли. Це, імовірно, було першим масовим убивством українців на цих теренах.

Керівництво українського підпілля було переконане, що відповідальними за критичне становище на Холмщині влітку 1942 р. є саме польські підпільники. Суттєве загострення змусило керівництво ОУН відреагувати спеціальною заявою «З приводу Холмських подій», опублікованою в офіціозі організації за червень-липень 1942 р.: «На холодно обдумане і холодно переводжуване фізичне нищення українства і спроба стероризувати ціле українське громадянство на усіх землях, — читаємо тут, — ось правдива ціль цих страхіть, що мають місце на Холмщині». Та попри критичність ситуації, у якій опинилося українське населення Холмщини, керівництво українського підпілля не закликало до помсти: «Не кличемо нині до відплати, бо ми свідомі, чим воно в сучасний момент могло б скінчитися. Але якщо нищителі думають, що нас в той спосіб знищать — то помиляються».

16 червня 1942 р. група колишніх українських офіцерів створила невелике (20 осіб) збройне формування для захисту українських інституцій від польського терору. Його очолив полковник Армії УНР, відомий у 1920-ті рр. повстанський отаман Я. Гольчевський-Войнаровський. Менш ніж через два місяці, 6 серпня, штаб цієї формації в Грубешеві атакували польські підпільники. Тож улітку 1942 р. конфлікт між українцями й поляками переріс у відверте збройне протистояння та війну, котра набирала обертів.

Назвати точну кількість жертв першого року польсько-української війни на Холмщині неможливо через брак документів. У дивом збереженому повідомленні Грубешівського українського допомогового комітету (УДК) від 27 лютого 1943 р. ідеться про 258 українців, убитих на цих землях протягом 1941—1942 рр. Цифра неповна, проте доволі значна, щоб