Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

фронту, і поляки перейшли в тотальний наступ. Після березневої поразки Галицької армії польське військо перехопило ініціативу на фронті. Унаслідок воєнних дій квітня 1919 р. українська армія була вибита з обладнаних рубежів оборони, а польське військо створило зручні плацдарми для генерального наступу. Польський Генштаб почав готувати велику операцію, якою планував переможно завершити війну.

Установити українську владу виявилося проблематично і в інших частинах колишньої Австро-Угорщини, які населяли русини, — Північній Буковині й Закарпатті. Ще 13 жовтня 1918 р. буковинські українці скликали міжпартійну конференцію, яка ухвалила розмежуватися з румунами, що також населяли край, та на основі права народів на самовизначення об’єднатися з галицькими українцями в одній державі; у краї також діяла Буковинська делегація УНРади. Однак 27 жовтня румуни утворили свою Національну раду, що спробувала оголосити про приєднання Буковини до Румунії. 8 листопада з’явилася прокламація короля Румунії, який буцімто задля збереження миру та запобігання анархії наказав своїм військам окупувати всю Буковину. Уже наступного дня румунський збройний загін генерала Задіка перейшов кордон у районі міста Серета, і 11 листопада румунська армія окупувала більшість краю. Українці Буковини, які покладали всі надії на Українських січових стрільців і мали в розпорядженні після їх від’їзду до Львова лише близько 400 солдатів, не змогли організувати опір румунським військам. Українська національна рада перебралася до Кіцманя, а до Львова та Києва з проханням про допомогу було відправлено її делегатів.

Закарпаття ж формально перебувало в складі Транслейтанії (угорської частини Австро-Угорщини), де 16 листопада 1918 р. було проголошено окрему Угорську Народну Республіку. У Закарпатті 9 листопада була створена Угорсько-руська народна рада, що висловилася за непорушність кордонів Угорщини та автономію краю в її складі. Пізніше тут почали діяти місцевий уряд та угорський намісник автономної «Руської Країни» (з центром у Мукачеві), яким став проугорськи налаштований русин А. Штефан. Водночас у середовищі угорських русинів (українців Закарпаття) було чимало прихильників об’єднання з рештою українських земель. У селі Ясіня, зокрема, утворилася українська раду й було проголошено Гуцульську Республіку, а 21 січня Всенародні збори угорських українців оголосили про приєднання Закарпаття до України. До Закарпаття з Галичини в січні 1919 р. було відправлено кілька військових експедицій, які наштовхнулися на опір угорців і румунів, які також претендували на край. Надати повноцінну військову підтримку українцям краю ЗУНР не могла через українсько-польську війну. Унаслідок цього, коли в березні 1919 р. в Угорщині впав республіканський уряд і була проголошена радянська республіка, на Закарпаття увійшли чехословацька й румунська армії. Врешті-решт західні держави ухвалили рішення про включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки (ЧСР), що було підтримане рішеннями Народної ради русинів США, Центральною руською радою в Ужгороді й закріплене в Сен-Жерменському трактаті 10 вересня 1919 р.

Злука УНР і ЗУНР

Кардинальним питанням у політиці УНРади та всього державотворчого процесу, що відбувався в Галичині, було не лише приєднання решти українських земель Австро-Угорщини, а й об’єднання в одній державі з Наддніпрянською Україною. На зборах Національної ради 18 жовтня 1918 р. питання об’єднання Західної України з Наддніпрянською стояло чи не найгостріше. Секретар С. Баран виголосив доповідь на тему «Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?». Більшість членів УНРади з огляду на міжнародне становище вирішила створити окрему державу. Галицькі політики брали до уваги так звані «14 пунктів» Президента США В. Вілсона, котрі союзники висунули як основні вимоги до Австро-Угорщини для підписання з нею перемир’я. Ці пункти, зокрема, передбачали створення незалежної Польщі та надання народам Австро-Угорщини «найбільш вигідної та сприятливої можливості для автономного розвитку». Хоча західні держави не мали наміру повністю руйнувати Австро-Угорщину, це була хоч якась обіцянка самостійного розвитку українців імперії. Тому з об’єднанням із Наддніпрянщиною, де на той час існувала союзна Німеччині й Австро-Угорщині Українська Держава П. Скоропадського, було вирішено не поспішати. Є. Петрушевич, зокрема, побоювався, що Західна Україна, з’єднана з Наддніпрянською, може опинитися в складі «єдиної й неподільної» Росії — союзниці Антанти.

Однак за правління П. Скоропадського було встановлено дружні зв’язки між українцями обох держав. Ще однією причиною утворення окремої ЗУНР і зволікання з об’єднанням було те, що галицьке керівництво знало про недовговічність гетьманської влади. Ще в жовтні 1918 р. діячі УНРади за допомогою полку Січових стрільців зав’язали стосунки з опозиційним гетьманові Українським національним союзом, дізнавшись таким чином про підготовку антигетьманського повстання. 5 листопада зі Львова до Києва виїхали делегати УНРади О. Назарук та В. Шухевич. Вони домоглися аудієнції в гетьмана П. Скоропадського й просили його про допомогу українській справі на Заході. Проте вислати офіційно війська до Галичини означало б вступити у відкритий конфлікт із Польщею, на що П. Скоропадський не хотів іти. Натомість гетьман пообіцяв надіслати полк Січових стрільців із Білої Церкви задля того, щоб нібито очистити залізницю на кордоні з Галичиною від полонених. Перемістившись ближче до кордону, стрільці без офіційного дозволу мали перейти до ЗУНР. Проте після цієї зустрічі В. Винниченко повідомив делегатам ЗУНР, що саме полк січовиків повинен стати авангардом повстання проти гетьмана, яке мало відбутися вже найближчими днями. Тому делегати знову зустрілись із гетьманом і відмовилися від допомоги його військ. З Києва О. Назарук та В. Шухевич виїхали до Білої Церкви, де Стрілецька рада відкинула будь-які проекти переїзду до Галичини, заявивши, що «Київ важніший за Львів» і що через розпорошення сил може провалитися повстання в столиці.

Таким чином, 9 листопада 1918 р. УНРада вирішила, що Західна Україна має бути окремою державою, а Державному секретаріату доручила проводити підготовчі заходи для того, щоб об’єднатися в майбутньому. 13 листопада набув сили закон, згідно з яким на українських землях колишньої Австро-Угорщини утворилася Західно-Українська Народна Республіка. Замість єдиної української держави з’явилося дві.

23 листопада 1918 р., після падіння Львова, до Наддніпрянської України вирушила нова галицька українська делегація, яка прагнула укласти військовий союз уже з Директорією — новим господарем Києва. 30 листопада — 1 грудня делегація була прийнята у Фастові — тимчасовій ставці Директорії — у повному складі. Того ж дня у Фастові було укладено перший «передвступний» міждержавний договір «про маючу наступити злуку обох українських держав». З січня 1919 р. парламентар ЗУНР у Станіславові затвердив «Передвступний договір», а до Києва було відправлено делегацію в складі 65 осіб для «нотифікування злуки».

22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві привселюдно було урочисто декларовано злуку. Член УНРади Л. Цегельський зачитав ухвалу Національної ради ЗУНР, а член Директорії Ф. Швець оголосив Універсал Директорії УНР.