Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Збройними силами ЗУНР була Галицька армія, яку утворили добровольці запасних полків австро-угорської армії в Східній Галичині. Пізніше до неї приєднався добровольчий легіон УСС. Вищим органом управління армії була її Начальна команда, яку в перші дні боїв за Львів очолював генеральний отаман Г. Коссак, а згодом — полковник Г. Стефанів. 13 листопада 1918 р. територію ЗУНР було поділено на військові області, які об’єднували 12 окружних та 60 повітових команд, завданнями яких були мобілізація, вишкіл новобранців, підготовка старшинських кадрів, охорона запілля, державного майна, комунікацій та цивільного населення. Тоді ж оголосили часткову мобілізацію до Галицької армії. Командний склад війська поповнили, окрім колишніх австрійських офіцерів українського походження, австрійські німці, чехи та представники інших націй.

Протягом грудня 1918 р. було завершено формування бойових груп Галицької армії, які утворили майже 300-кілометровий фронт на західних кордонах ЗУНР. Перші й найбільш боєздатні групи «Схід» і «Старе Село» утворилися на Підльвівському фронті одразу ж після відступу українських військ зі столиці. Їхній кістяк склали сотні УСС. Бойові групи північного флангу українсько-польського фронту в Галичині (у районі Рави-Руської — Жовкви — Немирова — Яворова) являли собою неорганізовані партизанські загони без належного зв’язку з Начальною командою. Тут утворилися група «Угнів», група А. Долуда та інші, названі за іменами командувачів. У грудні 1918 р. вони були об’єднані в групу «Північ». На південному відрізку фронту утворилися групи «Щирець», «Рудки», «Крукеничі», «Любінь Великий», «Лютовиська», «Хирів», «Глибока» та «Старий Самбір». Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду на початку січня 1919 р. провести повну реорганізацію для перетворення збройних сил ЗУНР на регулярну армію: усі військові формування об’єднали в три корпуси. До корпусу входило від 2 до 4 бригад, кожна з яких складалася з 3—5 піхотних куренів (батальйонів), полку артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні й допоміжних формувань. Назви корпусів і бригад містили порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де починали формуватися (наприклад, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 5-та Сокальська тощо). Однак постійні бойові дії не дозволяли виробити чітку структуру армії й упорядкувати склад військових з’єднань. На початку 1919 р. чисельність Галицької армії зросла до 15 000 вояків.

Галицькій армії протистояли збройні сили Польщі (Другої Речі Посполитої) — Військо польське. З листопада 1918 р. воно формувалося в Галичині на добровільній основі з колишніх солдатів армії Австро-Угорщини, членів парамілітарних організацій та патріотичної молоді. Командний склад війська створили кадрові офіцери формувань Першої світової війни: австро-угорської армії, Польської сили збройної, Легіонів польських та Польського допоміжного корпусу. Одразу після передачі влади в Польщі Ю. Пілсудському 11 листопада 1918 р. у державі розпочалася робота з організації мобілізаційних установ та перевезення до Польщі військових формувань, утворених за кордоном: у Франції, Італії та Росії. Посаду начальника Генерального штабу Війська польського обіймав генерал С. Шептицький — рідний брат Галицького митрополита Андрея; у лютому його замінив С. Галлер. Командувати армією «Схід», що воювала проти українців у Львові, а згодом у всій Східній Галичині, було доручено генералові Т. Розвадовському. Прагнучи спокійного залагодження українсько-польського конфлікту в Східній Галичині, С. Шептицький 27 січня 1919 р. запропонував військовій раді негайно примиритися з українським військом шляхом відмови від Львова, проте Т. Розвадовський наполіг на суто воєнному сценарії. Сам же тимчасовий начальник держави Ю. Пілсудський виступав за нетривалу окупацію Східної Галичини польською армією, усвідомлюючи, що остаточну долю краю будуть вирішувати західні держави.

Спершу полякам не вдалося сформувати великих військових з’єднань чи навіть полків, лише батальйони, ескадрони й батареї. Тільки в лютому 1919 р. з’являються перші дивізії й починається робота з військового вишколу, формування штатів військових одиниць. Чисельність Війська польського постійно збільшувалася: у грудні 1918 р. у всій Східній Галичині воювало 12 500 тисяч польських солдатів, а в березні 1919 р. — уже понад 25 000. У грудні 1918 р. було завершено формування основних бойових груп Війська польського на польсько-українському фронті — зазвичай вони мали імена своїх командувачів (наприклад, група Розвадовського, група Сопотніцького тощо). Бойовими діями в Галичині керувало командування Війська польського в Східній Галичині, на Волині — командування Волинського фронту.

Оволодівши вже в листопаді 1918 р. залізницею Перемишль — Львів, поляки зосередили головні воєнні зусилля на стратегічних флангах українсько-польського фронту. Вони загрозливо нависали над завойованою ділянкою з півночі (у районі Рави-Руської) та з півдня (у районі Хирова). Після Перемишля та Львова оволодіння цими двома важливими комунікаційними вузлами стало основним завданням польського військового командування на сході. Займання Хирова до того ж відкривало шлях до Дрогобицького нафтового басейну. Уже 26 листопада 1918 р. зав’язався бій за Раву-Руську, що завершився її захопленням поляками. У грудні поляки заволоділи також Хировом, і фронт на південь від Львова залишався незмінним до травня. Водночас важливою метою подальших боїв для українців стало звільнення, а для поляків — утримання Львова. Уже наприкінці листопада на нараді командування української армії в Бережанах було вироблено план штурму Львова. Проте поляки дізналися про це й здійснили попереджувальний удар, який зупинив українську атаку. Новий український наступ на Львів у січні 1919 р. також не спричинився до звільнення столиці ЗУНР. Тим не менш операції Війська польського також не змогли прорвати блокаду Львова українськими силами.

На початку лютого воєнна ініціатива поступово перейшла на бік Галицької армії, і 17 лютого 1919 р. вона розпочала Вовчухівську операцію зі звільнення Львова. План передбачав блокувати Львів та атакувати його із заходу. Польській розвідці знову вдалося дістати інформацію про напрямок головного удару, тому генерал Т. Розвадовський встиг посилити своє військо, і український наступ розвивався важко. Тим не менш українські частини вдало наступали в напрямку Судової Вишні й навіть увірвалися до Рави-Руської. Важливим успіхом Галицької армії в цій операції було переривання залізничного та телефонного зв’язку Львова з Перемишлем: польський гарнізон та польське населення міста охопила паніка. Такий стан речей занепокоїв і Варшаву — на оборону Львова польське командування скерувало дві сильні групи військ, і розпочався польський контрнаступ. 24 лютого фронт стабілізувався, а наступного дня сторони припинили бойові дії у зв’язку з перемир’ям, нав’язаним Антантою.

Тиждень перемир’я дозволив супротивникам зміцнити свої позиції й підготуватися до нових активних дій. Розгортання українського наступу було призначено на 8 березня, але бої розпочалися 7 березня з оборони. Оборона українців була такою вдалою, що Т. Розвадовському пропонували навіть прориватися до Перемишля та Рави-Руської, залишивши Львів. Проте невдовзі прибула сильна польська група, перекинута з чеського