Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Diabel tkwi w szczegółach, — повторив польською ад’юнкт із кислою міною на обличчі.

— На все добре, — попрощався комісар і, вбравши капелюха, вийшов з «Автоматичної Ресторації».

Вечір видався холодним. Осіння сирість пробирала до кісток, і Вістович підняв комір плаща, щоб захистити від неї шию. Допомогло це мало, тому, запхавши руки в кишені, він прискорив крок і попрямував до свого помешкання. Від думки, що там майже так само холодно, як і на вулиці, ставало незатишно на душі. І якби не раптовий спомин про пляшку доброго французького бренді, яка чекала на нього в шафі, львів’янин вважав би цей вечір зовсім пропащим.

Піднявшись на другий поверх, одразу біля дверей своєї квартири Вістович завмер. Світло від вуличного ліхтаря проникало сюди через вікно над сходами й частково освітлювало підлогу. Поглянувши на куций вхідний килимок, чоловік побачив там свіжі сліди вуличного бруду. Його тут не було від ранку. Отже, або килимок забруднив хтось із сусідів, що, втім, малоймовірно, або...

Комісар витягнув з кишені «Люґера». На щастя, Вінкель повернув йому зброю... Пістолет лежав у його номері на столі разом із чеком ще на двадцять тисяч марок. Як же це виявилось доречно!

Двері були зачинені, але Вістовича це не заспокоїло. Обережно повернувши в замковій щілині ключ, комісар зайшов до свого передпокою. В ніздрі одразу ж вдарив запах чиїхось різких парфумів. Клацнувши вмикачем електричного світла, він швидко зайшов до вітальні, тримаючи перед собою пістолет. Як і слід було сподіватися, там на нього чекали. Двоє чоловіків і жінка, зручно вмостившись у кріслах, дивилися на нього, як на запізнілого господаря, що запросив гостей на свято, але сам туди не квапився. Жінкою була Клавдія. Одного з чоловіків він знав також, хоча волів не знати...

— Де вас чорти носять, комісаре? — з претензією в голосі запитав його знайомий, — ми вже тут знудились. У вас не помешкання, а монастирська келія: ані газет, ані книжок, ані гральних карт, ані шахів.

Не кажучи ні слова, Вістович поклав пістолета на поличку, зняв плаща й капелюха, а потім підійшов до креденса і, витягнувши звідти шухляду, уважно перевірив її вміст.

— Бренді ми не чіпали, — поспішив запевнити чоловік, — втім, з вашого боку ґречно було б запропонувати нам випити.

Без жодної охоти і все ще мовчки комісар витягнув з шухляди пляшку з темно-бурштиновою рідиною і обережно її відкоркував. Тоді пошукав на полицях креденса склянки. Тих виявилось тільки дві.

— Мені не треба, вельми вдячний, — сказав невідомий чоловік, що спостерігав за всім із глибини вітальні.

— Мені також, — додала Клавдія.

Тоді комісар налив собі й своєму співрозмовнику.

— Сто років не бачились, еге ж, Вістовичу?

— Усього два чи три, — відказав той, — два чи три роки. Аж ніяк не сто, полковнику.

«Буває ж так, — подумалось комісару, — якихось півгодини тому про полковника Редля, начальника галицького Evidenzbüro, ми згадували з Самковським. Говорили, що той злий, мов чорт, на поліцію, яка плутається під ногами в контррозвідки. І от він тут, переді мною, п’є мій „Ринь де Бордо“ і робить вечір ще паскуднішим...»

Вони й справді востаннє бачились у Львові 1902 або 1903 року. Тоді сталося вбивство поважного депутата Галицького сейму, який очолював проімперську фракцію. З Відня тиснули найперше на контррозвідку, вимагаючи швидкого й ефективного розслідування загибелі свого відданого представника. У свою чергу, Редль тиснув на місцеву поліцію, оскільки вбивствами повинні займатися саме поліційні слідчі. Вістовичу дісталося і розслідування, і погрози від полковника. Мовляв, у разі провалу кар’єра комісара зійде на пси. І саме він, Редль, подбає про це, використовуючи свої зв’язки на найвищому рівні у Міністерстві поліції. І хоч убивцю депутата Вістович знайшов, стосунки між ним і полковником так і залишилися прохолодними. Тим більше, що у Відні Редлю присвоїли за це державну нагороду, зовсім забувши або не знаючи про львівського комісара, який виконав за нього всю роботу.

— Що ж, Вістовичу, — посерйознішав Редль, і його короткі вусики на блідому продовгуватому обличчі зарухалися, наче в щура, — зізнаюся, для мене — цілковита несподіванка зустріти вас тут, в Позені. Тим більше, згідно наших даних, ви мали б бути зараз у Берліні...

«Срані нишпорки», — подумав комісар, але вирішив не перебивати.

— Щойно ви зустрічалися з вашим колегою Самковським, чи не так? — продовжив той.

— Нащо запитувати, якщо знаєте? — похмуро перепитав Вістович.

— Він показував вам розшифрований документ?

— Так.

— І що ви скажете?

— Що насправді там ідеться зовсім не про сигари.

— Це зрозуміло. Але про що?

— Полковнику, цього разу я не зобов’язаний ділитися з вами своїми міркуваннями, — зазначив комісар, — ловити шпигунів — обов’язок Evidenzbüro. От і ловіть.

Редль, щоб приховати дошкульне враження, яке справила на нього така відповідь, відвернув погляд до вікна і підніс до рота склянку.

— До того ж, herr Oberst[47], — озвався незнайомець у глибині кімнати, — пан комісар перебуває зараз на прусській, а не австрійській землі і провадить інше розслідування. Важливе для нас, для Відділу III b.

— Не виключено, що ці дві справи між собою пов’язані, — тихо огризнувся той.

— Можливо.

Чоловік підвівся й підійшов до Вістовича.

— Мене звати Теодор Фішер, — представився він, простягнувши руку, — я заступник директора А III b. Прошу вибачення за наше вторгнення, але це був найкращий спосіб поговорити подалі від сторонніх очей і вух. У вас тут можна курити?

Комісар кивнув. Тоді Фішер дістав цигарку, встромив її до рота і підпалив. За цей час Вістович устиг його розгледіти. Чоловік був майже однакового з ним зросту, мав атлетичну статуру і кругле обличчя з рожевими, як у юнака, щоками, м’ясистими губами й широким носом. Погляд мав важкий, як боксерський удар. Одягнений був у штатське, але рівна постава видавала військового.

— Ви, пане Вістовичу, ледь не розсекретили нашу агентку, — жартівливо продовжив Фішер, вказуючи цигаркою на Клавдію, — не знаю, куди там дивиться в Лемберзі полковник Редль, але на його місці я зробив би усе, щоб перетягнути вас у контррозвідку.

Вирішивши не відповідати, комісар ковтнув бренді все ще з думкою, що мав би смакувати ним зараз наодинці.

— Ми вже два місяці стежимо за цими змовниками. Я маю