Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

За від’їздом спостерігали: дивився навздогін, замислено кусаючи губу, верховний жрець Бога Війни, дивився Шеддаль — колишній сотник елітної гвардії Руалніра, тепер — права рука Пресвітлого, дивилися воїни, свої та наймані. І тільки висока чорнява жінка, що їхала на чолі армії Вільних Клинків, продовжувала впівголоса лаятися, ігноруючи все і всіх.

Сьогодні зранку Тессі вистачало клопотів. Раптом виявилося, що вона є формальним керівником півтисячі Братів, які найнялися на службу до Пресвітлого. Тесса чомусь до останньої миті вважала, що тільки веде перемовини, а Укрін… Як з’ясувалося, решта вважала інакше.

І якщо з Братами можна було сперечатися, то з правителем…

Але навіть не це розлютило войовницю. Зрештою, Клинки є Клинки, і лише невтаємничений може подумати, що вони здатні тільки на п’янки та гулянки. У бою Клинки виступали сильним та дисциплінованим військом — деяким державним військовокомандувачам залишалося їм тільки позаздрити. Варто було Тессі віддати команду, як усе миттєво виконувалося. Та й сотники допомагали: і Укрін, і Сог, і Кен. Ось тільки у лавах несподівано промайнуло знайоме обличчя.

Тесса рвучко повернулася і поглянула туди, де стояв, набундючившись від гордості за свою персону…

— Кейосе!!!

Підліток зніяковіло подивився на неї, і «гордість» потроху сповзла з його обличчя.

— Ти що тут робиш?!

Запинаючись, він пояснив.

От халепа!.. Не сиділося дурникові вдома, вирішив кинути матір і влізти у самісіньке пекло — нащадок Вільного Клинка, герой нереалізований! Це поки я ґав ловила, він встиг й ім’я своє непомітно у реєстр уписати, і чутку розпустити, що правитель вирушає з нами. Кен йому, звичайно, не пояснював, що до чого, але хлопчина меткий, сам здогадався. Вирішив пограти в дорослого. І що тепер?

— Мати знає?

— В курсі, — насуплено промимрив Кейос. — Учора ввечері сказав.

— І що?

— Ти якраз реєстр до палацу понесла. Пізно вже було.

Зрозуміло, Дімицці він зізнався тільки тоді, коли змінити щось було неможливо. Меткий!

Дуже хотілося відвісити дурникові добрячого ляпаса, але Тесса стрималася. Несолідно. До того ж настав час виступати, військо правителя посунуло до південної брами Гардгена. Час і Вільним Клинкам приєднатися.

Тож тепер, коли решта проводжала поглядами маленький загін, на чолі з Талігхілом, Тесса стиха лаялася і терла шрам на щоці. Кен поруч винувато мовчав: він, як і войовниця, усвідомлював, що присутність у вежах Пресвітлого нічого не змінює. Інакше б той не поїхав.

Насувалися спекотні днинки.

(зміщення — зірка, що падає, обдає небесним холодом)

Курява лізла до носа і осідала на шкірі; Талігхіл подумав про паланкін, але без жалю. Мовляв, було б непогано, хоча…

Вершники під’їхали до будинку й спішилися. У дверях з’явився низенький чоловічок і неспішно рушив назустріч прибулим.

— Доброго дня, Пресвітлий, — промовив Домаб, ніби нічого не сталося, ніби й не було між ними жодного непорозуміння. І все ж відчувалося щось холодне, чуже. — Чи ви залишитеся на обід?

— Так, — погодився молодий правитель. — Напевно, так.

— Чудово. Піду віддам розпорядження.

— У мене до тебе серйозна розмова, Домабе, — кинув у спину йому Пресвітлий.

— Зараз повернуся, — сказав, не обертаючись, управитель і ввійшов у дім.

Талігхіл помахом руки відпустив охоронців і присів на лавочці в убогій тіні дерев. Чекати, поки Домаб віддасть розпорядження.

Ти сидиш, незручно притулившись до дерев’яної спинки. Приїхав. На свою голову. Зізнайся: говорити про власну неправоту страшніше, ніж їхати на війну. Ти ж їдеш на війну. Не забув?

Утім, ти вже на війні. З самим собою, «со-бою… бою, до бою». Ти розпочав цю битву за власну… що? честь? чесність? пізно та безглуздо, оскільки військо, твоє військо на шляху до веж…

Частину з них ти збираєшся кинути там, навмисне, на смерть — щоб врятуватися самому. А тут вирішив погратися у благородство? Що? Час, кажеш, такий, обставини такі? По-іншому, кажеш, не можна? Правильно, правителю, правильно — ніяк не можна. А хіба раніше, до тебе, у такі ситуації — невже ніхто не потрапляв? Потрапляли? І що ж вони робили, га?

Богів кликали? Допомоги Божественної? Ет, брате, які Боги! Сиди вже на лавці, чекай. Покаєшся — може й полегшає. Тобі. А Домаб… що Домаб? Не йому у вежах пектися, у полум’ї облоги; не йому людей на загибель лишати — то що йому? Хай теж носить у душі частинку твоєї провини. Він зможе, він витримає — а ти — витримаєш? Зможеш?

Авжеж! Ти, пресвітлий сучий сину, зможеш, вистачить у тебе і сили, і впевненості. А треба буде — й зарубаєш управителя. Щоб не патякав зайвого.

Ти потер обличчя — на пальцях залишився бруд. Дорожний пил. Ф-фу, які дурниці в голову лізуть. Ну ж бо, де Домаб?

Низенький чоловічок уже прямував сюди, щільніше стуляючи поли свого улюбленого халата.

Підійшов, присів поруч. Мовчить.

— Спекотно сьогодні, — сказав Талігхіл. — Але я про інше. Я — вибачатися. Може ти і батько мені, не знаю. У… у Руалніра запитати не встиг. От… — але якщо не батьком, то вчителем — точно ти був і залишився. І правильно, що говорив зі мною про сни. Про сни, — виправився Пресвітлий, і Домаб вперше глянув йому в обличчя, відірвавшись від споглядання яскраво-блакитних та рожевих камінців під ногами. Сказано було… Сказано. — Мені насправді сняться сни. У цьому ти мав рацію. І Боги, мабуть, існують. У цьому я теж помилявся.

Талігхіл замовк, але Домаб не підганяв його.

— Тільки, знаєш, — додав раптом колишній принц, — я все одно у них не вірю. В Богів. У їхнє існування вірю, а в них… Ось у тебе — вірю, в Армахога, в…

— Не богохульствуй, — тихо промовив управитель. Пресвітлий миттєво затих.

Домаб покусав губу, підвів очі до небес.

— Мабуть, я винен, — сказав він. — Що згрішив із твоєю матір’ю, і народився ти — не від справжнього правителя, а від у-правителя. Тому і в Богів не віриш, хоч і володієш даром. Бх-хе! Розвалюється династія… через колишнього садівника. Сміх та й годі! Сміх і страх.

Я знаю, що сталося і що відбувається. Наслухався. Тому не поспішай розповідати — знаю. А чого не знаю, про те здогадуюся. Надто довго я провів біля вас, правителів, тепер можу відчувати те, що простим людям не дано. Ти замислив щось, так? Не відповідай, не варто. Всієї правди не скажеш, а брехати не слід. Ти