Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Ха-Кинг присів поруч:

— Вибач, що залишили тебе. Але батька вбило каменем, ми прощалися; потім необхідна була наша допомога в Кріні. Хуміни відступили.

— А тепер розповідай по порядку, — звелів Обхад.

І весь той час, поки його вантажили на носилки й несли до селища, тисячник слухав.

… Коли хуміни прорвалися підземними коридорами, переважна більшість захисників веж відтягнулася до нижніх ярусів. Однак, як з’ясувалося, це був лише відволікаючий маневр. Насправді вони готувалися до штурму Північних іззовні.

Приставними драбинами їм вдалося вдертися у Північні. Але у цей час всі побачили невідоме військо, котре швидко посувалося до ущелини з півдня. Це прийшла допомога з Гардгена; Армахогу таки вдалося зібрати необхідну кількість війська, й він ризикнув атакувати Кріну всупереч попереднім планам.

Деякий час південці ще трималися, але потім піддалися паніці (не останню роль у цьому зіграло й розвтілення Оберігаючого). Загонам, які вдерлися до Північних коридорів, дихали у потилиці воїни Армахога, відіслані у тунелі. Хумінів на нижніх поверхах перебили легко й зайнялися тими, хто штурмував. Скинувши південців із драбин, ашедгунці самі скористалися ними, аби опинитися в ущелині. Затиснуті з обох боків, хуміни намагалися втекти. Але горці, які своєчасно прибули з півночі, замкнули ворога у Кріні; вижити вдалося небагатьом. І Хуміндар тепер нічим не загрожував своєму північному сусідові.

— Якось не віриться, що все це правда, — зауважив Обхад, коли Ха-Кинг скінчив розповідь. — Просто неймовірно!

— Найнеймовірніше те, що ти вижив, — хмикнув ятру. — Хочеш, аби тебе лікували співвітчизники чи залишишся у нас?

— Краще співвітчизники, — слабо посміхнувся тисячник. — Бо, мабуть, хвилюватимуться.

— Добре, — кивнув горець. — Я накажу людям, вони попередять Пресвітлого.

— Зачекай, — зупинив його Обхад. Він нарешті зважився. — Скажи, ти той самий Ха-Кинг, який років із двадцять п’ять тому сміявся з одного солдатика із гарнізону? Він прийшов сюди, коли місяць був уповні і… ну…

— Боюся, що ні, — знизав плечима ятру. — Вибач. Я народився та тривалий час жив на південному боці, за Анг-Силібом. Сюди перебрався років з десять тому. А що?

— Та ні, нічого, — тисячник усміхнувся. — Так, пригадалося.

/зміщення — виблиск роси на вкритих мохом каменях вежевої стіни: криштально-багряні краплини/

До світанку Талігхіл дрімав, сидячи біля захопленої катапульти, вкрившись плащем. Поруч пильнував невсипущий Храрріп.

Сонце нарешті підповзло до неба та висунулося з-за горизонту червонястим краєчком. Крізь дрімоту Пресвітлий почув, як хтось наблизився до них.

— Вставайте, вже час, — сказали охоронець.

Він знехотя розліпив повіки та з недовірою витріщився на знайому постать.

— Мабуть, я залишу вас, правителю, — повідомив Ув-Дайгрейс. — Незабаром храму доведеться шукати собі нового верховного жерця.

Талігхіл нерозуміюче кивнув.

— Не знаю, чи скажуть вам, — провадив Бог Війни, — але сьогодні вночі ви билися дуже мужньо. Хоча я, особисто, як слід відлупцював би вас.

Пресвітлий здивовано поглянув на Ув-Дайгрейса.

— Ні, вам не почулося, — підтвердив той. — Відлупцював би. Ви поводилися чудово — як воїн, але безглуздо — як правитель. Так, звичайно, якби ви не спустилися вниз, демонструючи приклад для наслідування, результат бою міг бути інакшим. Ви змінили його. Однак при цьому ризикували життям, а воно давно не належить вам, Пресвітлий. Воно належить Ашедгунові, і на майбутнє попіклуйтеся, аби не обкрадати власний народ.

— Дякую, — недоладно сказав Талігхіл.

— Нема за що. Я ж Бог, захищати віруючих — мій безпосередній обов’язок.

— Я ж невіруючий, — гірко вимовив правитель. — Скажіть, Тієліже… тобто…

— Можете називати мене й так, — знизав плечима Бог Війни. — Зрештою, яка різниця? Якщо вам завгодно втікати від дійсності — на здоров’я. Стосовно ж решти… Так, ви невіруючий. І, мабуть, ніколи не станете. Ми, Боги, не підходимо вам, правителю, ми не достатньо людяні за вашими мірками. — Він розвів руками: — Що поробиш? Але я захищав Ашедгун, а не особисто вас, отож не турбуйтеся — все гаразд. Ви майже нічого мені не винні. Хіба що… Знищіть махтас.

— Але чому?

Губи Бога Війни скривила іронічна посмішка:

— Там, де віруючий каже «так», атеїст вигукує «чому»! Рафаал-Мон не просто завдав серйозної шкоди вашій скарбниці, що напередодні війни могло суттєво вплинути на хід кампанії. Гравець ще й підсунув вам гру Богів. Ви ж не прагнете стати Богом, Талігхіле? Бачу, ви здивовані…Звичайно, я кажу не в прямому значенні. Махтас призначено для Божественного мислення, котре змушує знехтувати меншим заради більшого, навіть, коли йдеться про людські долі. А вам це не подобається, чи не так? Вам взагалі осоружна сама ймовірність такого вибору. Махтас привчає до єдино можливого — з його позицій — варіанту. Вам таке не підходить, правителю.

— Але чому ви власноруч не знищили гру?

— Мені було цікаво, як ви будете поводити себе у цій війні. Пам’ятаєте? — я Бог. Ви перешкодили мені тоді, у жовтій кімнаті, а потім не було нагоди. Не хотів видавати себе.

— Я зроблю це, — пообіцяв Талігхіл.

— Ось і добре, — підсумував Ув-Дайгрейс. — Богам — Богове, а людям — людське. Мені залишається тільки попрощатися.

— Назавжди? — охриплим голосом спитав Пресвітлий.

— Подивимося, — відповів Бог Війни. — Побачимо. Живіть, із…

Певно, він хотів сказати «із Богом», але лише усміхнувся:

— …З миром.

Й пішов, обережно обходячи тих, хто помер, та тих, хто заснув.

Талігхіл провів його поглядом й роздивився навкруги.

Вчора, у запалі битви, він опинився далеко і від веж, і від своїх воєначальників. У темряві відшукати когось здавалося малоймовірним, до того ж, Пресвітлий страшенно вимотався після бою. Тому він і залишився біля захопленої катапульти аж до ранку. Те, що особу правителя охороняв один Храрріп, аж нітрохи не завадило Талігхілові продрімати до світанку. Тепер він мав намір відшукати штаб Армахога, розташований, напевне, біля північного входу до ущелини. Можна було, звичайно, повернутися у Північно-Західну, але такий варіант не влаштовував. Він твердо вирішив, що залишить Кріну інакше, ніж через підземний коридор.

Навкруги лежали і живі, і убиті. Вранішні промені сонця будили тих, хто міг прокинутись, і люди підводилися, мружачись від яскравого світла. Вже лунали команди десятників та півсотенних, котрі скликали солдат. Драбинами з веж спускалися ті з бійців, кого перемога зустріла нагорі. За наказом офіцерів вони заходилися стягати в окремі купи трупи ворогів та померлих товаришів.

Талігхіл гукнув солдата, що пробігав неподалік.

— Приглянь за катапультою, — наказав. — Аби не розібрали на дрова. Відповідаєш особисто переді мною.

— А ти що за пан? — зневажливо-добродушно запитав солдат. — Чи не Пресвітлий часом?

Правитель втомлено відмахнувся:

— Може й Пресвітлий. Коротше кажучи, дивись, аби цю машину не зіпсували, второпав?

— Добре, — кивнув солдат. — Боги з тобою — пригляну. А то ще виявишся якимось високим паном