Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

Але одночасно із цим Америка відійшла від своєї засадничої філософії та культури — й це дало прикрі наслідки. На жаль, хаос 60-х не обмежився праведними ділами й корисними вчинками. Друга хвиля феміністичного руху пішла далі, ніж вимоги права голосу і праці — традиційні елементи жіночої рівності, які мали широку підтримку серед американців, — дійшовши до абортів і «сексуальної свободи», до боротьби проти традиційного інституту шлюбу й біологічного імперативу дітонародження. А феміністичний рух другої хвилі натомість наполягав, що справжнє звільнення можливе тільки за умови повалення цих зашкарублих «патріархальних» інститутів. Деякі течії руху за громадянські права виступали за масивну матеріальну допомогу від уряду, виправдовуючи навіть пряму насильницьку дію, включно із заворушеннями. Війна у В’єтнамі стала точкою спалаху для студентів, які вбачали в Америці згубний вплив на весь світ, попри те, що Штати не мали імперіалістичних інтересів у В’єтнамі, що в тиранічному поваленні антикомуністичного уряду Південного В’єтнаму були зацікавлені Радянський Союз та Китай і що падіння В’єтнаму справді призвело до ефекту доміно комуністичного жаху в цьому регіоні, насамперед у Камбоджі.

Ставлення молодих американців до власної країни змінилося на протилежне. Там, де американська молодь раніше бачила у своїй вітчизні силу світового добра, там багато хто розгледів гноблення і тиранію. Роль релігії в американському громадському житті підпала під серйозний перегляд, відвідуваність церков стрімко впала. Засоби масової інформації — від телебачення до газет — значною мірою схилилися на бік лівих.

Водночас традиційна роль уряду була перевернута в такий кардинальний спосіб, якого не бувало в історії держави. Президент Ліндон Джонсон, який заступив на посаду після вбивства Кеннеді, присвятив свій термін повному переписуванню американського суспільного договору. Віднині, пропонував він, роль уряду полягатиме в гарантуванні не просто рівних можливостей, а й рівних результатів. Із цією метою Джонсон проголосив настання «Великого суспільства», яке мало розпочати «війну з бідністю». Ця війна включала в себе не бачене раніше розширення обсягів урядової діяльності — від програм медичного страхування Medicare і Medicaid[28] до збільшення соціального захисту і виплати за інвалідністю, від федерального житлового забезпечення і програми Head Start[29] до програми допомоги сім’ям із дітьми на утриманні. Ліндон Джонсон також залучав через федеральний уряд людей до дій проти самого уряду, застосовуючи як знаряддя мітинги та страйки.

Еміті Шлез відзначає: «До 1971 року, вперше в історії, федеральні витрати на те, що ми тепер називаємо “соціальним забезпеченням” — пенсії людям похилого віку, допомога бідним і безробітним, — перевищили витрати на оборону». Президент Річард Ніксон збільшив обсяги програм свого попередника вдвічі, розширивши «державу загального добробуту» ще більше, ніж це було за Джонсона.

Наслідок створення нової держави-Левіафана загального добробуту був трагічний: відділивши засновницький погляд на людину та її природні права від діяльності уряду, структура заохочень до індивідуальної відповідальності та амбіцій була повністю спотворена. Прогрес чорношкірих сімей зупинився: до 1970 року «зменшення бідності чорношкірих практично припинилося», як рапортували Тернстроми. «Для афроамериканських сімей рівень бідності становив 30% у 1970-му, 29% у 1980-му і 26% у 1995-му». Але проблема чорних американців поставала особливо серйозно, оскільки расовий розрив між чорними та білими не скорочувався. Ще 1965 року майбутній сенатор Деніел Патрік Мойніген, тоді заступник міністра праці в кабінеті Ліндона Джонсона, констатував цю проблему: життя чорношкірих стає «гіршим, а не кращим» через розпад родинних структур, що є наслідком і рабства, і законів Джима Кроу, але причина його загострення — в політиці уряду.

Загалом американська економіка також вступила в період застою. Рівень бідності за расовими показниками припинив знижуватися близько 1970 року. У 1971-му Річард Ніксон запровадив фіксацію цін, заробітної та орендної платні, встановив нові тарифи й вивів Америку з Бреттон-Вудської угоди 1944 року, відкріпивши тим самим американський долар від вартості золота. Американський бізнес перестав бути конкурентноздатним на світовій сцені: наприклад, до середини 60-х вартість праці в американській автомобільній промисловості була втричі вищою, ніж у Європі, й учетверо, навіть уп’ятеро вищою, ніж у Японії. Колишні центри промислового виробництва порожніли. З 1960 по 1975 рік середній індекс Доу Джонса в промисловості фактично стояв на місці. Тільки на початку 80-х, як ми побачимо, фондовий ринок розпочав тривалий і не бачений раніше підйом.

Загальна стагнація, якою закінчився повоєнний бум, сталася не тільки в економіці. Те саме переживало й суспільство. Расові заворушення по всій країні тривали з початку 60-х років: раніше це були виступи білих проти чорних, що нерідко траплялося після Першої світової війни. Заворушення нового типу відбувалися тепер серед чорношкірого населення від Воттса (1965 рік) до Детройта (1968-й). Протести проти В’єтнамської війни стали насильницькими: з’їзд Демократичної партії 1968 року в Чикаго закінчився бунтом. Терористичні акти струшували американську землю раз у раз: представники радикального студентства, в тім числі й деякі з тих груп, що їх активно підтримували союзники Ліндона Джонсона в перші роки десятиліття, влаштували низку вибухів у різних місцях, включно з Пентагоном. За півторарічний період з 1971 по 1972 рік, за даними ФБР, у країні відбувалося до п’яти вибухів бомб на день. Рівень злочинності різко злетів: як пише криміналіст Баррі Латцер, «починаючи із 60-х, Сполучені Штати пережили найбільший сплеск насильницької злочинності в історії. У деяких місцевостях люди боялися виходити з дому вночі й удень». У 1974 році президент Річард Ніксон подав у відставку; в 1975-му Америка вивела останні війська із Сайгона, й Південний В’єтнам став комуністичним; у 1979-му Совєти вторглися в Афганістан, і новий радикально ісламський режим в Ірані здійснив напад на посольство США, взявши 52 заручників. Владні й суспільні інститути Америки перебували у скруті, тяжкі часи настали для економіки й для зовнішньої політики. Обрання президентом Джиммі Картера нічого не змінило — тільки чіткіше означило проблему, і поки Америка заглиблювалася в економічну кризу, президент оповідав американцям про «кризу довіри».

Рейґанівська революція

Коли нація обрала своїм наступним лідером Рональда Рейґана, для більшої частини інтелігенції це стало шоком. Проте цей припис від недугів Америки готувався багато років. Колишній голова Гільдії кіноакторів, колишній речник компанії General Electric і колишній губернатор Каліфорнії був добре обізнаний щодо загроз комунізму: він розумів унікальну недобру природу Радянського Союзу, який назвав «Імперією зла», розлютивши цим мільйони миролюбних інтелігентів. Він ясно бачив, що роль уряду далеко відійшла від принципів, закладених батьками-засновниками.