Читати книгу - "Українське письменство"

Войська руського предводитель, наш граф Єреванський Став на шию вам, поганим, — став ще князь Варшавський. Та й другії полководці наград заслужили, Що вас, сучих синів ляхів, добре попобили. Розпознали вже ви, мабуть, руськую піхоту, Що розбила синам вражим змагаться охоту. Та й гарматські скоштувавши сухарі московські, Ядра добре розгромили кріпості бісовські. А драґуни, кірасири, улани, гусари! А козацтво! мабуть, дали вам доброї кари. І вже годі вам, поганцям, із руськими биться! Лучче змовкнуть та й швиденько руським покориться. Покориться? цього мало! — з шкурою оддаться! Бросить норов свій хранцюзький та за руський взяться. Пасти в ноги Николаю, милості просити; Як не теє, то ми прийдем ще гірше вас бити. Розтолкуйте собі самі, як то він царює; Так як батько та ще й рідний над нами панує. Учиніться нам братами, гарно жить вже будем І всі ваші копошіння навік позабудем. Кров же, що з-за вас пролито, як дойде до неба, То за неї дать одвіт вам п[е]ред Богом треба.

Подав Микола Зеров

1930

Шевченко і Аскоченський{193}

Справді, що може бути спільного межи цими двома постатями? Геніальний поет-революціонер, голос сільського передпролетаріату в українській літературі[365], отже, найрадикальніший своєю психоідеологією український автор свого часу — і реакційний публіцист 60—70-х рр., загальновизнаний шеф російського обскурантства, що з його прізвища виведено не найкращого сенсу дієслово «аскоченствовать»[366], що великий колекціонер людських характерів Лєсков називав його людиною, яка дала своїм здібностям найгірший ужиток[367], а досить поміркований літератор Афанасьєв-Чужбинський іменує «редактором издания, делающего стыд не говорю уже литературе, но даже печатному станку, передающему его на бумагу»[368]. Чи може бути інша, разючіша антитеза? І проте, як свідчать факти, вони досить приязно зустрічалися р[оку] 1846 у Києві; досить приязно стрілися р[оку] 1858 в Петербурзі, доки не з’ясувалися наміри Аскоченського, що саме тоді почав видавати «Домашнюю беседу». Навіть більше, року 1861-го, по смерті поета, коли взаємна непримиренність громадської позиції його й Аскоченського була навіч ясна для всіх або майже всіх, останній пише кілька сторінок своїх супокійних і теплих спогадів про Шевченка, дуже далеких від тієї зненависті, якою кидав на поета в «Вестнике Юго-Западной и Западной России» П. Мартос або російський поміщик Шеншин-Фет у своїх «Воспоминаниях». Тут нема аристократичних філософувань, покріплених аналогіями з кінсько-заводської практики, на тему: «з хама не буде пана»[369], ні описів «весьма неопрятной серой смушковой шапки Шевченко», ні гострого відштовхування від його «тенденциозных жалобниц», як називав Шевченкову поезію Фет[370]. Навпаки, скрізь почувається симпатія до поета. Аскоченський свідчить, що «Чигиринський (видимо) «Кобзар» обійшов його, зачарував, і Шевченко став улюбленим його поетом. Він відзначав, подібно до Афанасьєва-Чужбинського, як одну з