Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Височенько тут, — сказала я і поковзала до іншого боку. Але дах південного крила закривав вид унизу. Я притулилася спиною до перил і закинула голову назад. Зірок не було, бо небо вкрили хмари.　

Бен став біля мене.　

— Мені так прикро через усе це, — сказав він.　

Я здивовано на нього глянула.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Сьогодні в тебе було стільки неприємностей. Я наговорив тобі так багато жахливого. Передусім через це. І потім ще мій тато увімкнув для тебе опцію «Гівнюк». А це ж таки Святвечір, і ти вперше так далеко від домівки.　

— Хм, — тільки й мовила я. У цей час я завжди разом із мамою була зайнята прибиранням кухні, поки мій тато відвозив додому бабусю з дідусем. А мої маленькі брати, замість того щоб іти спати, поїдали солодощі зі своїх кольорових тарілочок. Коли моя мама це зауважувала, було вже зазвичай надто пізно — починав блювати Фін, або Леон, або обидва одразу. Я мусила сама завершувати прибирання, а мої батьки сперечалися, хто в цьому винен. Не можу стверджувати, що я за всім цим якось особливо сумувала.　

Бен неправильно зрозумів мою мовчанку і погладив мене обережно по руці.　

Унизу, мабуть, усі вже заспокоїлись після падіння люстри. Інакше ми б не чули звуків рояля, що долинали сюди, на дах, із відчиненого вікна бару. А ще звідкись повіяло тютюновим димом.　

Я вирішила коротко проаналізувати цей день — розпочався він годуванням сімох Хуго, іграми з дітьми в снігу, потім ішов переляк, коли я застукала Трістана в панорама-люксі, й так далі. А завершилося все грандіозною миттю повернення персня на палець пані Людвіг. І ще співи Павела і старого Стакі в пральні. Важко було повірити, що все це могло статися за один-єдиний день. Правду кажучи, сварка з Беном була не надто приємним моментом, як і зустріч із Романом Монфором, чи пихаті погляди Гретхен і Елли. І якщо замислитися, то можна було б згадати ще багато інших моментів, які теж не були ідеальними, — але зараз не про це! День не мусить бути ідеальним, щоб стати гарним спогадом.

— У всякому разі це був найнеймовірніший Святвечір у моєму житті. — Я озирнулася. — Ти теж чуєш цей запах?　

Бен кивнув.　

— Це панна Мюллер. Вона курить сигари.　

— Що? Тільки не панна Мюллер!　

— Цс-с-с. — Бен засміявся. — Цього ніхто не повинен знати. Це її таємна пристрасть. Щовечора мсьє Роше видає їй із х’юмідора[17] добротну гаванську сигару. Звісно, вона завжди наполягає на тому, щоб заплатити за неї.　

— Звичайно. — Мені стало якось сумно, коли я уявила панну Мюллер, яка кожного вечора після роботи стоїть біля відчиненого вікна своєї кімнати і курить сигару — потайки від усіх, на самоті. — Здалеку навіть непоганий аромат. Можна й самому захотіти. Врешті-решт, я сьогодні сама грушеву самогонку скуштувала.　

— Знали б це твої батьки, — сказав Бен. — Ти тут геть зіпсуєшся.　

Якийсь час ми просто стояли і прислухалися до музики, що долинала знизу. Піаніст тим часом уже закінчив грати колядки зі всього світу і перейшов до поп-музики. Без куртки поволі ставало холодно. Та мені ще не хотілося йти.　

Через кілька хвилин ми одночасно заговорили.　

— Ми тепер знову друзі? — запитав Бен, а я запитала: — Ти вмієш взагалі танцювати вальс?　

І тоді ми одночасно відповіли «так!» і засміялися.　

— Довести? — запитав Бен і простягнув мені руку.　

Піаніст саме перейшов на повільну пісню.　

Не скажу, що танці були моїм хобі. Минулої зими ми з Делією відвідували танцкурс і вилетіли на п’ятому уроці. Офіційна причина — наші напади сміху заважали проводити заняття, а насправді — дівчат було набагато більше, ніж хлопців, а ті хлопці, які все ж знайшлися, були трішки… смішні.　

У повітрі витали звуки рояля. Лише в мить, коли Бен обхопив мене правою рукою і впевнено повів у танець, я помітила, що пісня When I need уои[18], яку саме грав піаніст, справді була повільним вальсом. Раз-два-три… раз-два-три…　

На танцкурсі я ніяк не могла зрозуміти, що ж такого класного у вальсі. Одначе, танцюючи з Беном, я це збагнула. У його руках я ставала наче вищою і нібито стрункішою. Це було просто грандіозне відчуття — пливти по даху разом під звуки музики й не думати, коли куди яку ногу потрібно ставити. Усе відбувалося без жодних зусиль, наче в невагомості.　

У думках я підспівувала піаністу. When I need you, I just close my eyes and I’m with you…　

— Як на замовлення, — прошепотів Бен і пригорнув мене ближче до себе.　

Щось мокре приземлилося мені на кінець носа, а тоді на руку і щоку. Почав падати сніг. Великі, лапаті сніжинки крутилися довкола нас, ніби теж просилися до танцю.　

Це вже було аж занадто прекрасно.　

Ми зупинилися й почали хіхікати.　

Боже, як же це банально, — видав Бен. — Крім того, я собі зараз дупу відморожу.　А я ненавиджу цю пісню, — сказала я, аж трясучись від сміху. — Я запитую себе, звідки взагалі її знаю. Вона жахлива.　Ага, неймовірно! — Бен підштовхнув мене до дверей, і ми пірнули в тепло приміщення. — І найгірше в цьому те, що тепер ця пісня навіки залишиться нашою.

16

Як я й очікувала, Делія навіть не збиралась топитися в унітазі. Вона із захопленням читала моє повідомлення про вальс на даху. Із сином власника готелю. Поки падав сніг.　

Цілими днями вона надсилала мені смайлики з очима-сердечками.　

— Шкода тільки, що ти не губила свого кришталевого черевичка, Білосніжко, — написала вона.　

— Білосніжка — це з отруєним яблуком, ти, Румпельштільцхен, — відписала я.　

Мені не випадало уявляти себе і Бена в ролі Попелюшки та принца (чи то практикантки і спадкоємця готелю). А от слова Романа Монфора, що хтось терміново має дати мені зрозуміти, де моє місце, були вже ближчими до правди. Можливо, на його думку, воно було в попелі з горошинами. Чи то було пшоно?　

Окей, якщо вже говорити про казку, то Роман Монфор точно був злою мачухою, а мсьє Роше — доброю феєю. Ролі гордовитих зведених сестер могли б перебрати на себе або Гортензія разом з іншими дівицями з Лозанни, або ще краще — Гретхен і Елла Барнбрук. А Хуґо були б чудовою заміною помічним голубам, просто їх треба уявляти білими.

Коли б їх ще навчити каркати «Брабудібигу, кров в черевику»[19], то це б