Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

Але Носикові, як завжди, мало. Він продовжує стрибати навколо жінки. І гавкає, гавкає, гавкає.

— Носику, — пробурмотіла Вероніка насилу.

Їй не дуже хотілося говорити. Вона прагнула далі слухати річку, вітер в очереті та мружитися від сонця, яке тепер було скрізь: справа, зліва, зверху, знизу.

Але собача не переставало дзяволити. Ба більше, тепер воно залізло на хазяйку й заходилося облизувати їй обличчя.

«Як він тільки видерся на таку висоту?» — подумала Вероніка, відчуваючи, як сонячне проміння підіймає її високо, аж до хмар.

Ось вона проминула атмосферу й вилетіла у відкритий космос. Чомусь з’явилося тривожне відчуття.

«Як високо!»

Вероніка побачила під ногами блакитну планету, від цього запаморочилося в голові, а нудота охопила не тільки шлунок, а й весь організм.

Раптом прийшло розуміння, що це сон. Вона прагнула прокинутися, але не могла. Відсутність гравітації відносила її далеко-далеко від планети. Земля ставала дедалі меншою, доки не перетворилася на маленьку цятку. Вероніка хотіла щось вигукнути, крикнути, але не могла.

Жінка прокинулася від різкого болю. І зрозуміла, що це Носик гризнув її за палець. Образи зірок та планет зникли, розсіялося і сліпуче сяйво. Жінка відчула, що плаває в цілковитій темряві.

Вероніка потрусила головою, намагаючись зрозуміти: це й досі сон чи вже реальність?

Носик знову гризнув її, цього разу за ногу. Він голосно гавкав.

Жінка зрозуміла, що щось не так, коли не змогла спертися на лікоть, аби подивитися, чого це розходилося собача.

Гавкіт Носика боляче розбивався об голову Вероніки. Жінка все ж пересилила себе і, попри неймовірну слабкість і нудоту, таки піднялася з ліжка. Вона нарешті зрозуміла, що дошкуляло їй найбільше. Сморід! Сморід, який насторожив би будь-кого.

«Газ!» — промайнула думка. І Вероніка стрепенулася.

Вона попрямувала до вікна. Перечіпаючись через усе підряд і одного разу через Носика, жінка таки дійшла до місця призначення. Руки погано слухалися, тому відчинити вікно вдалося не відразу.

Коли морозяне повітря разом із холодним вітром увірвалося до кімнати, жінка трохи отямилася. І згадала. Згадала, що в домі не лише вони з Носиком.

Зробивши ще ковток кисню, Вероніка помчала до колишньої кімнати батьків.

— Таню! Ти як? — скрикнула жінка, ледь стримуючись, аби не клацнути вмикачем.

Тетяна не відповідала. Тоді Вероніка заходилася трясти подругу. Це не допомогло, тож вона схопила її під руку і спробувала підвести.

Коли врешті почула слабке «Що сталося?», від серця відкотилася каменюка.

— Витік газу, Тетянко! Підводься, ну ж бо! Нам треба швидше вийти на свіже повітря.

— Я… не можу, — ледь вимовила Таня. Вероніка відчувала, як подруга мліє на її руках.

— Ходімо! Я допоможу! — переборюючи власну слабкість, Вероніка повела Таню в коридор.

— Носику? Ти де? За мною! — вигукнула вона, виходячи зі спальні.

Повторювати не довелося, бо цуценя вже крутилося і дзяволило біля її ніг. Щойно відчинилися двері, воно прожогом вискочило на поріг. Після того вийшли й Вероніка і Таня.

Легені торжествували, спрагло п’ючи повітря ковток за ковтком.

— Ти як? — запитала Вероніка, помічаючи, що подруга трохи отямилася.

— Жити буду, — Тетяна обперлася об холодну стіну, теж смакуючи кожен вдих і видих. — Звідки… звідки газ? Я перекривала кран перед тим, як лягати спати.

Вероніка стенула плечима. Вона не знала, але хотіла дізнатися.

— Вероніко, не йди туди, — Таня спробувала потягти подругу за руку, але Вероніка вже набрала в легені повітря і заскочила до хати.

У кухні жінка виявила, що всі камфори вимкнені, натомість повністю відкрита духова шафа. Саме звідти шаленим потоком валив газ.

***

Мирослава били дрижаки. Ще б пак! Кілька хвилин тому він солодко спав у теплій постелі, а тепер мусив бродити промерзлою вулицею і все через навіжену уяву дружини.

— Сонечку, — звернувся він до Олесі не зовсім тим тоном, що відповідає цьому пестливому слову, — тобі наснилося.

— Ні, — промінь Олесиного ліхтаря обмацував голі гілки кущів, що стирчали, наче дроти зі старого телевізора.

— Мені завтра рано на роботу!

— Тоді йди спи, — байдуже махнула Олеся.

«От ну що за людина?!» — цмокнув язиком Мирослав і поплентався далі за дружиною.

Через кілька метрів дівчина спинилася.

— Поглянь, сліди, — заявила вона.

— Як ти їх взагалі розгледіла? Сніг два дні тому розтанув.

— Але асфальт мокрий.

Хлопець починав дратуватися, йому дуже хотілося повернутися під ковдру.