Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

Раптово портал у печері засвітився, розсипаючи навколо холодне, блакитне світло. З нього вийшов Ренвальд - високий, широкоплечий, його темний одяг майже зливався з тінями печери, створюючи загрозливий контраст зі світлом, яке він приніс із собою, а на поясі кріпилась схожа маска як в нападників, які вбили короля. Його очі блищали лиховісним тріумфом, а посмішка на обличчі була викривлена, неначе він щойно вполював свою здобич.

— Знайшлася, — гиготнув він, його голос пролунала, наче шепіт вітру, що пронизує холодні скелі. Астель, стоячи в глибині печери, спершу не зрозуміла, що відбувається. Її серце закалатало, коли вона побачила цього загадкового чоловіка. Ледрік, який стояв поруч, на мить застиг від шоку, але його обличчя швидко стало серйозним.

— Тікай! — різко крикнув Ледрік, і його слова прорізали напружену тишу печери, наче удар блискавки. Він штовхнув Астель за собою, його руки швидко створювали бар'єр, який спалахнув золотавим світлом між ними і Ренвальдом.

Астель стояла, паралізована страхом і нерозумінням. Її дихання прискорилося, а тіло сковував ледь стримуваний жах.

— Тікай так далеко, як тільки зможеш! І клич Дейлана! — його голос став ще різкішим, коли він побачив, що вона вагається. Її очі забігали по сторонах, а ноги не слухалися.

— Кого?! — запитала вона, відчуваючи, як паніка накочується на неї, наче хвиля. Її голос був слабким, переповнений збентеженням. Вона не знала нікого на ім'я "Дейлан". Її голова шалено оберталася, а думки заплуталися.

— Просто поклич це ім'я! Тікай! — Ледрік кинувся перед нею, його руки загорілися яскравим магічним сяйвом, коли він виставив бар'єр перед атакою Ренвальда. Закляття ударило в магічний щит із жахливим гуркотом, світло від удару спалахнуло, наповнюючи печеру оглушливим гулом.

Астель, відчуваючи, як стіни печери наче замикаються навколо неї, зробила крок назад, відчуваючи, як паніка поглинає її. Її ноги нарешті підкорилися, і вона різко розвернулася, кидаючись до виходу з печери.

Ренвальд продовжував насмішкувато посміхатися, не зводячи з неї очей, поки вона тікала. Його посмішка ширшала, а голос наповнився насмішкою:

— Дарма тікаєш, маленька принцесо, ти нікуди не сховаєшся!

— Ні! — закричав Ледрік, виставляючи ще одну хвилю магії, щоб відбити новий удар Ренвальда. Він уже відчував, як сила вислизає з-під його контролю, але продовжував захищати Астель. — Біжи, Астель! Знайди Дейлана! — крикнув він їй услід, його голос розривав повітря в печері.

Астель, задихаючись від швидкості і страху, бігла все далі. В її голові лунало одне ім’я - Дейлан. Вона не знала, хто це, не знала, як знайти його, але відчувала, що це її єдиний шанс. Відчай стискав її серце, але в ньому горіла маленька іскра надії.

"Де чорти носять Сефта?!"

Позаду чути було звуки битви - гуркіт магічних заклинань, крики Ледріка і зловісний сміх Ренвальда. Земля під ногами здригалася, коли вони зіштовхувалися, але Астель не зупинялася. Вона знала - зараз усе залежить від її втечі.

"Дейлан..." — подумки повторювала вона, пробігаючи крізь темні проходи печери, що ставали все вужчими.

Астель бігла, важко дихаючи, крізь вузькі тунелі печери. Віддаляючись від битви між Ледріком і Ренвальдом, вона відчувала, як тривога повністю опанувала її розум. Світло, що ледь пробивалося крізь тріщини в стінах, підступно мерехтіло, здавалося, що сама печера змовилася проти неї, звужуючи проходи і змушуючи її звертати не туди. Її серце калатало в грудях, наче дзвін тривоги, і в голові безперестанку лунало: "Дейлан... Дейлан..."

Зненацька вона зупинилася. Тунель, по якому вона бігла, роздвоювався на два напрямки. Від одного з них віяв крижаний холод, від якого по спині пробігли мурахи, а інший здавався надто темним, наче засмоктував усі звуки навколо. Її руки тремтіли, коли вона стояла на перехресті, не знаючи, куди йти далі. Гучний звук вибуху, що долинув з печери позаду, знову змусив її рухатися.

— Дейлан! — крикнула вона, намагаючись почути у відповідь хоч щось. Але печера відповіла їй тільки порожнім відлунням, яке прокочувалося стінами, неначе глузуючи з її відчаю.

Вона знову рушила вперед, обравши тунель, що вів у темряву. Її ноги вже слабшали, але страх змушував продовжувати біг. Здавалося, що кожен її крок відлунює в порожнечі, наближаючи до неї нову небезпеку. Її серце билося так голосно, що це здавалося єдиним звуком у світі.

— Дейлан... — прошепотіла вона, намагаючись віднайти хоч якусь надію в цьому мороці.

Несподівано позаду неї знову залунав моторошний сміх Ренвальда. Його голос був далеким, але надто чітким, неначе він був повсюди водночас.

— Думаєш, втечеш, маленька принцесо? — зловісно прозвучав голос Ренвальда. — Ти не зможеш сховатися від мене, дитя. І силу свого демона ти не використаєш, доки в мене цей браслет, — він підняв руку, демонструючи тонке золоте кільце на правому зап'ясті. — Ти всього лише інструмент у грі, і я вже знайшов тебе...

Астель відчула, як серце стискається від страху. Вона більше не могла бігти - попереду було лише безкрає провалля. Вона зупинилася на самому краю, а за спиною продовжував лунати зловісний сміх Ренвальда, який відгукувався від стін, наче їхній тремтячий подих.

— Дейлан! — викрикнула вона з останніх сил, упавши на коліна біля краю прірви.