Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

навіть вихвалятимешся перед своїм братом і скажеш йому: «Дивись, яке у мене чудове місто, яке у ньому все прибране й чисте!» Лицеміри — наші пристрасті, кажу вам, лицеміри, бо сам мав з ними справу. Ні, з легковажною світською совістю нічого не побачиш у собі: і її саму вони одурять, і вона одурить їх, як Хлестаков чиновників, і тоді загине сама так, що й сліду її не знайдеш. Зостанешся, як дурень-городничий, який занісся вже був не знати куди — і в генерали поліз, і впевнено почав проголошувати, що стане першим у столиці, та іншим став обіцяти посади, і потім раптом побачив, що був кругом обманутий і одурений хлопчиськом, верхоглядом, вітрогоном, який і схожий не був на справжнього ревізора. Ні, Петре Петровичу, ні, Семене Семеновичу, ні, панове, усі, хто б не додержувався такого самого погляду, киньте вашу світську совість! Не з Хлестаковим, але зі справжнім ревізором оглянемо себе! Присягаюсь, душевне місто наше варте того, щоб подумати про нього, як думає добрий государ про свою державу. Благородно й суворо, як він виганяє з землі своєї хабарників, виженемо наших душевних хабарників! Є засіб, є бич, яким можна вигнати їх. Сміхом, мої благородні співвітчизники! Сміхом, якого так бояться усі низькі наші пристрасті! Сміхом, який створений для того, щоб сміятися з усього, що ганьбить справжню красу людини. Повернемо сміхові його справжнє значення! Заберемо його в тих, хто перетворив його на легковажне світське блюзнірство над усім, не розбираючи ні хорошого, ні поганого! Таким же самим чином, як посміялися з мерзотності у іншій людині, посміємося великодушно з мерзотності власної, яку лиш у собі відшукаємо! Не одну цю комедію, але все, хоч би що з’явилося з-під пера будь-якого письменника, який сміється з порочного й низького, приймемо прямо на свій власний рахунок, немовби воно було саме на нас особисто написано: все відшукаєш у собі, якщо тільки зазирнеш у свою душу не з Хлестаковим, але зі справжнім і непідкупним ревізором. Не обуримося духом, якщо який-небудь розлючений городничий або, справедливіше, сам нечистий дух шепне його устами: «Чого смієтесь? з себе смієтесь!» Гордо йому скажемо: «Так, з себе сміємося, тому що відчуваємо благородну руську нашу породу, тому що чуємо наказ вищий бути кращими за інших!» Співвітчизники! адже у мене у жилах теж руська кров, як і у вас. Дивіться: я плачу! Комічний актор, я раніше смішив вас, тепер я плачу. Дайте мені відчути, що й моє поприще таке саме чесне, як і кожного з вас, що я так само служу землі своїй, як і всі ви служите, що не пустий я який-небудь скоморох, створений для розваги пустих людей, але чесний чиновник великої Божої держави і збудив у вас сміх, — не той безпутний, яким пересміює в світі людина людину, який народжується від бездіяльної пустоти дозвільного часу, але сміх, що родиться з любові до людини. Одностайно доведемо всьому світові, що в руській землі все, що тільки є, від малого до великого, прагне служити тому ж, кому все повинно служити на землі, лине туди ж (глянувши вгору), вгору, до верховної вічної краси!

Переклад Д. Бобиря

VI

Доповнення до «Розв’язки “Ревізора”»*

Семен Семенч. Що це, Михайле Михайлчу, що це ви говорите, яке душевне місто?

Михайло Михайлч. Мені так здалося. Мені здалося, що це моє ж душевне місто, що остання сцена являє останню сцену життя, коли совість змушує поглянути раптом на самого себе якнайпильніше і злякатися самого себе. Мені здалося, що цей справжній ревізор, саме повідомлення про якого в кінці комедії навіває такий жах, — це та справжня наша совість, що зустрічає нас біля дверей домовини. Мені здалося, що цей вітрогон Хлестаков, шахрай, чи як хочете назвати, це та підробна легковажна світська наша совість, яка, використавши страх наш, прибирає раптом личину справжньої і дає себе підкупити пристрастям нашим, як Хлестаков чиновникам — і тоді зникає так само, як він, невідомо куди. Мені здалося, що це безвідрадно-сумне закінчення, яке так обурило й приголомшило глядача, стало передо мною як нагадування, що й життя, яке звикаємо поволі вважати комедією, може мати таке саме сумно-трагічне закінчення. Мені здалося, ніби вся комедія сукупністю своєю говорить мені про те, що слід спершу взяти того ревізора, який зустрічає нас у кінці, і з ним так само, як правосудний государ ревізує свою державу, оглянути свою душу і озброїтися так само проти пристрастей, як озброюється государ проти продажних чиновників; тому що вони так само крадуть скарби душі нашої, як ті грабують казну і добро держави, — зі справжнім ревізором: тому що лицемірні наші пристрасті та й не тільки пристрасті, а навіть найменша по́шла звичка вміє так вправно під’їхати до нас і спритно перед нами викрутитися, як не викрутилися перед Хлестаковим пройди-чиновники, отже ладен навіть вважати їх за чесноти, ладен навіть похвалитися порядком душевного свого міста, не беручи і в думку того, що можеш залишитися одуреним, як городничий. Мені так здалося.

Петро Петрович. Михайле Михайлчу! Все те, що ви кажете, красномовне; але де ви тут знайшли подібність? Де подібність Хлестакова з легковажною світською совістю або справжнього ревізора з справжньою совістю? Миколо Миколайовичу! скажіть мені щиро: чи вбачаєте ви тут яку-небудь подібність?

Микола Миколайович. Признаюсь, ніякої.

Семен Семенч. І я теж; хоч як витріщаю свої очі, а нічого не бачу.

Федір Федорович. Признаюсь вам, Михайле Михайлчу, одверто: незважаючи на те, думка непогана і могла б послужити навіть предметом твору художнього: але я не думаю, щоб автор її мав на увазі.

Микола Миколайович (рішуче). Дурниці! Він і в помислах цього не мав!

Михайло Михайлч. Та хіба я вам кажу, що автор мав її на увазі? Я вам наперед сказав: «Автор не давав мені ключа, я вам пропоную свій». Автор, коли б навіть і мав цю думку, то в такому разі вчинив би погано, якби її виявив ясно. Комедія тоді збилася б на алегорію, могла б з неї вийти яка-небудь бліда, моралістична проповідь. Ні, його справою було зобразити просто жах від безладдя речей не в ідеальному місті, а в тому, яке на землі, — зібрати докупи все, що є гіршого на нашій землі, щоб його швидше побачили і не вважали б його за те неминуче зло, яке слід допустити і яке так само неминуче серед добра, як