Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я так рада за тебе!
Вона відступила від мене, і руками провела по своїй блузці, розправляючи її.
— А в тебе що? І ти також не смій брехати. Я бачу, що щось не так. Ти мені здаєшся занепокоєною.
Її обличчя скривилось, наче я зачепила не надто приємну для неї тему.
— Пам’ятаєш, той день коли я прийшла в офіс вся в бруді? — почала вона.
— Пам’ятаю. Ти тоді була дуже злою. — підмітила я.
Вона кивнула головою, а тоді продовжила :
— Коли я вчора поверталась з магазину додому, помітила ту саму автівку. — Я здивовано ахнула, а вона закивала головою. — Так! Я сама здивувалась!
— І?
— І я була такою розлюченою, що вирішила помститись. Я подряпала йому автомобіль… — додала вона закусивши нижню губу.
Я застигла обмірковуючи інформацію. Загалом я проти того, щоб комусь псувати майно, але згадуючи в якому стані тоді прийшла Оля… Думаю, так йому і треба. Але все ж залишилось одне питання.
— А де ти її помітила? Тебе ніхто не бачив?
Занепокоєння з кожною секундою зростало у моєму тілі.
— А це найцікавіше. — прокоментувала вона. — Автомобіль стояв у моєму дворі на парковці. Я ще здивувалась, що таке везіння у мене. А виходить, що не дуже. Він виявився моїм сусідом, ще й навпроти.
Я злегка привідкрила рота здивувавшись. Це ж треба…
— Але не хвилюйся він не знає. Поки що.
— Ти дзвони, якщо потрібна буде допомога. — сказала я, потиснувши її за передпліччя.
— Прибрати труп?
— Сподіваюсь до цього не дійде. — пробурмотіла я.
Вона сумно посміхнулась на мої слова.
— Гаразд, я піду вже. — зітхнула вона.
Я відпустила руку, а тоді глянула їй у слід. Мене насторожувала її розповідь, адже не знаючи людину, ти не знаєш чого очікувати. Але все ж я була спокійна, бо Оля не дасть себе образити.
Відкривши пошту я насупилась, і ще раз перечитала лист. Нам відмовили. Я швидко піднялась зі свого стільця та поспіхом поспішила до кабінету Влада.
Швидко постукавши я зайшла всередину.
— Якщо це не дуже важливо, то залиш мене наодинці. — пробурмотів він, переглядаючи щось в ноутбуці.
— Компанія, якій ми надсилали запит відмовилася з нами співпрацювати. — слова вилетіли з моїх вуст на одному подиху.
— Негайно домовся про найближчу зустріч. — наказав Влад.
— Буде зроблено.
Я максимально швидко вилетіла з кабінету, морально готуючись до важкого дня…
— Вони готові зустрітись сьогодні. — сказала я, зупинившись напроти нього.
— Отже, їх цікавить що ми їм запропонуємо. — пробурмотів він, прокручуючи в руці ручку.
— Можливо, — припустила я.
— Я хочу, щоб ти пішла зі мною. — сказав він, відкинувши ручку на стіл.
— Гаразд. Я зараз же забронюю нам столик. — запевнила я.
Мене завжди втомлювали ці зустрічі, доводилось багато записувати та слідкувати за тим, щоб нічого не пропустити… Але все ж я любила їх. І компанія Влада завжди хороший варіант.
— Думаєш, нам вдасться їх переконати? — запитав він.
— Ми їх переконаємо. — відповіла оптимістично.
Він хмикнув та трохи криво усміхнувся.
— Сподіваюсь, ти маєш рацію.
Коли наше авто зупинилось біля призначеного місця, я знервовано глянула вниз на своє вбрання. Провівши спітнілими долонями, по гладкій тканині я глибоко вдихнула і притягнула свою сумочку на коліна.
— В тебе чудовий вигляд. — заспокоїв мене Влад, глянувши на мене краєм ока.
Витягнувши свій телефон, я ввімкнула його, щоб глянути на час.
— Нам треба йти, — звернулася до Влада. — Вони будуть з хвилини на хвилину.
— Добре. Нам не варто запізнюватись, якщо хочемо підписати угоду.
Я кивнула підтверджуючи його слова, і потягнулася до ручки автомобіля відкриваючи дверцята. Коли вийшла в обличчя подув теплий вітер, розвіваючи моє волосся, яке було заплетене у низький хвіст.
Піднявши голову вгору я поглянула на фасад будівлі, а тоді зайшла за Владом всередину. При вході мила жінка запитала нас за бронювання, після чого провела нас до нашого столика.
— Ви будете щось замовляти? — запитала офіціантка щойно ми сіли.
— Ми зробимо замовлення пізніше. — люб’язно промовив Влад.
— Гаразд. — відповіла вона, і пішла до іншого столика залишаючи нас самих.
Повернувши голову, помітила, як до нас прямували два чоловіки. Кожен з них тримав у одній руці портфель та по вигляду були рішуче налаштовані.
— Вони тут. — прошепотіла до Влада.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.