Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Тож, поки ті двоє обговорювали якусь зовсім нецікаву повелителю Блискавки ботаніку, віконт вирішив помилуватися місцевим небом. Він пив вино і дивився на зірки. Ну кому, скажіть на милість, кому з нормальних людей можуть бути цікаві шість способів обсмажування кульбаби грейткіллської на торф'яних брикетах з Чорних Боліт, коли поряд з тобою, все твоє життя, така краса, як зоряне небо?..

Щоразу дивлячись у цю нескінченну, насичену всіма відтінками синього й чорного безодню, віконт дякував своїм сто разів прабабусі і сто разів прадіду. Бо, якби вони не започаткували рід Д'Альбон, як чарівники Повітря, то хто знає, ким зараз був би їхній нащадок. І чи був взагалі?.. А так, завдяки ним, нестримно романтична зачарованість небом у віконта в крові. І чи є щось більш…

– Ну заради всього святого, серйозно?! Вони не могли дочекатися іншої ночі? – Зачарованість моментом злетіла з Вищого Магістра так різко, що витончені пальці в приступі гніву надто сильно стиснули келих. І на землю, разом із сухим халіфатським вином, впали кришталеві уламки і декілька крапель шляхетної крові.

– Я так розумію, ви теж це відчули, майстре Д'Альбон? – Спитав Архімаг, що хіба не миттєво опинився поруч, і простяг хустку. – Витріть кров, зараз це точно ні до чого. І мені шкода ваш келих. Наскільки можу судити, рідкісний гірський кришталь.

– Настільки рідкісний, що батько три дні лупцював мене, намагаючись довідатися, де той подівся.

– Гідна витримка. – Куцо похвалив барон Грейткіллс. І, віконтові могло здатися, але голос наставника злегка здригнувся. – Що ж, зараз я можу вам гарантувати лише одне. Сьогоднішні порушники спокою отримають по заслугам негайно!

– Ну, це беззаперечно. Але дозвольте вас дещо спитати, вчителю.

– Так?..

– Чи не пов’язана ця неочікувана активність місцевих потвор з вашою вранішньою відсутністю?..

– Сказав би, що ні, але… Можливо, віконте. – Неочікувано зізнався геомант. – Ми з шановним старостою розворушили певне осердя темної магії, а деякі представники тутешньої фауни до таких речей дуже чутливі. От і поперлися, мабуть, подивитися, що відбулося. Не впускаючи можливості на середині дороги закусити невинними селянами. Моїми невинними селянами!

– Ну це їм наврядчи вдасться, майстре Грейткіллс! – Зухвало вигнув грудь колесом Леон Д’Альбон. – Я особисто подбаю про те, щоб рівномірно розвіяти цю летючу наволоч навколо села!

Мабуть, тут варто пояснити суть ажіотажу, що виник. Як будь-які вищі маги, що поважають себе, Грегор і Леон розставили навколо Смарагдової Садиби зокрема і навколо села Прилісна в цілому сигналізаційні чари. Щоб, у разі появи будь-якої загрози, дізнатися про це заздалегідь і зустріти супротивника не в населеному невинними жителями селищі, а перетворювати їх на непривабливий фарш за його межею. І зараз, такої чудової і спокійної ночі, на село вирішили якогось демона напасти, судячи з даних сигналізації, три десятки темних криланів. Це такі далекі, примітивні родичі вампірів. Хоча хтось каже, що некроманти давнини просто взяли темних криланів за зразок, змішавши їх із людьми. Та зараз це було не важливо, а важливо лише те, що до села, приблизно з боку Тихого Лісу, досить жваво прямувало три десятки жахливих кажанів, розміром з корову кожен. До того ж, тварюки досить непогано вміють оглушувати своїх жертв вкрай гучними і верескливими криками, а ще шпурляються примітивною, але від того не менш смертельною темною магією.

– Пропоную альтернативу, учне. – Протягнув Архімаг, на обличчі якого застиг дивний вираз. Натхнення навпіл із роздумом. – Я поверну ваш келих до первозданного вигляду, а також подарую вам ще один. Із так улюбленого магами вашої стихії сапфіру. Якщо ви забезпечите захист кордонів села. Щоб жодна тварюка не залетіла на його територію повітрям. Наземний захист, звісно ж, на мені. Але основний бій проходитиме не тут. Без нашої з вами участі.

– Але… я не розумію… Це ваш черговий експеримент із Хісс?

– Ні, Хісс теж буде тут.

– Майстре Грейткіллс, правда, ви мене інтригуєте. Ну не шановній Ларинді ж захищати село від величезних чудовиськ?!

– Лариндо?.. – Геомант звернувся до згаданої жінки, яка немиготливим поглядом дивилася кудись у бік виходу з села.

– Якщо… якщо ваша милість не проти, то я з радістю!

– Не проти. – Кивнув головою Грегор. – Клич решту і вирушайте.

– Як скажеш… Старший. – Травниця низько схилилася перед наставником віконта, після чого випросталась, мило посміхнулася у бік Леона, трохи відкрила рота і…

Добре, що віконт мав лише один улюблений келих. Інакше розбився б і другий. Рев, який вийшов зі, здавалося б, тендітної травниці, не був схожий ні на що, раніше чуте чарівником. Така дика міць у ньому прозирала, що мурахи неслися тілом, перестрибуючи одна одну. Після цього первісного реву, травниця продовжила дивитись у його бік. А очі її почали наливатися бурштиновим вогнем.

– Віконте, ви про захист пам'ятаєте? – Злегка прокашлявся Грегор Грейткіллс.

– Що?.. А, так, зараз. – Збитий з пантелику віконт відсторонено змахнув рукою – і над селом повіяв сильний вітер, активуючи заздалегідь підготовлені захисні чари.

– Ого, сили чимало вклали у підготовку. І як майстерно сплетено конструкцію... Коли тільки встигли… Моя пошана, майстре Д’Альбон! – Грегор дивився на видимий тільки чарівникам блідо-блакитний купол, що виник над селищем. У який, до речі, вже встигло врізатися одне величезне, синьо-чорне тіло.