Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

І більша частина цього життя мине отут, у цій лікарні.

Я відтягую комір сорочки, вперше за всі роки в Сент-Ґрейс відчуваючи, що вибілені стіни тиснуть на мене. Мої груди стискаються.

Треба ковтнути повітря.

Бігом по коридору прямую назад до корпусу 1 і б’ю по кнопці ліфта, доки сталеві двері розходяться і ліфт опускає мене на мій поверх. Ривком відчинивши двері кімнати, повертаю голову й насторожено оглядаю мій одержимо впорядкований візок із ліками. Більшу частину життя я тільки те й робила, що приймала ліки й виконувала завдання зі свого дурнуватого списку, намагаючись протриматися в живих якомога довше.

Але навіщо?

Моє життя припинилося того дня, коли померла Еббі. То який сенс?

По відштовхував усіх, аби не завдати їм болю, але це нічогісінько не змінило. Усе одно Майкл сидить на його ліжку зломлений, і перед його очима пропливають тижні, що вони могли провести разом. Помру я зараз чи за десять років, мої батьки будуть так само зломлені. І єдиним моїм досягненням стане жалюгідна зацикленість на кількох додаткових вдихах.

Рву на себе двері шафки й хапаю пальто, шарф і рукавички, бажаючи втекти від усього цього якнайдалі. Вкидаю переносний концентратор кисню до маленького наплічника й прямую до дверей.

Визирнувши в коридор, бачу, що пост медсестер порожній.

Стискаючи ремінці наплічника, повертаю до сходів у кінці коридору. Швидко йду, штовхаю двері, доки мене не побачили, і опиняюся віч-на-віч із першим прольотом сходів. Крок за кроком підіймаюся, щокроку ближче до свободи, кожним ковтком повітря кидаючи виклик всесвіту. Пускаюся бігти, і приємне збудження витісняє все інше з голови.

Уже скоро переді мною — червоні двері аварійного виходу. Дістаю згорнуту купюру Вілла, що весь цей час пролежала у мене в кишені пальта. Стримавши нею кнопку сигналізації, я відчиняю двері й підпираю приставленою до стіни цеглиною, щоб не дати їм зачинитися.

Ступаю на дах і підходжу до краю, щоб бачити світ унизу. Глибоко вдихаю колюче повітря й протяжно скрикую. Я кричу, доки мій голос не обертається на кашель. Однак це приємно. Мої легені роздуваються, і, глянувши вниз, я бачу Вілла в його кімнаті кількома поверхами нижче. Натягнувши на плечі велику речову сумку, він прямує до дверей.

Він іде.

Вілл іде.

Я дивлюся на святкові вогні вдалині, що мерехтять, мов зорі, кличучи мене до себе.

Цього разу я відгукуюсь.

Розділ 22

Вілл

Я сиджу на своєму стільці, чекаючи, доки прийде Барб і забере мене в ізолятор, як я й заслужив. Ранок змінився днем, день — вечором, вечір перетік у ніч, а я досі не чув від неї ні слова. Її вчорашня погроза похована під тим, що вже здійснилося.

Переводжу погляд на годинник на тумбочці — ще хвилина спливає. Кожна зміна червоних цифр відкидає вчорашній день усе далі в минуле.

Відкидає в минуле По.

Він помер на мій день народження.

Я сумно хитаю головою, пригадуючи його сміх за вечерею. Він чудово почувався, і раптом таке…

Я ладен кусати лікті. Шок і переляк на Стеллиному обличчі, коли вона дивилася на мене, гнів, з яким вона відштовхнула мене, в мільйонний раз за сьогодні не дає мені спокою.

Навіщо я це зробив? Про що я думав?

Я не думав. У тому й проблема. Стелла продумала всі ці правила, а я не міг просто дотримуватися їх? Що зі мною таке? Лише питання часу, коли я утну якусь справжню дурість. Щось, що вб’є нас обох.

Я вшиваюся нафіг звідси.

Підриваюся зі стільця, хапаю з-під ліжка велику речову сумку. Висуваю шухляди і вкидаю до неї свої лахи, прибираючи все якомога швидше. Викликаю «убер», складаю своє художнє приладдя до наплічника, безладно запхавши всередину олівці та папір слідом за всім необхідним. Поверх речей у сумці бережно кладу подаровану мамою карикатуру в рамці, дбайливо загорнувши її в сорочку. Потім застібаю сумку і вказую координати, щоб водій зустрів мене біля східного входу.

Одягаю пальто й вислизаю з кімнати, тікаючи до подвійних дверей і спускаючись ліфтом до східного вестибюля. Натягнувши шапку, стаю біля дверей і чекаю.

Нетерпляче постукуючи ногою, перевіряю статус свого таксі, а тоді скошую очі, помітивши рух за дверима. Скло затуманюється, і я дивлюсь, як підіймається рука, малюючи серце.

Стелла.

Я бачу її в темряві.

Ми дивимось одне на одного, розділені склом дверей. Вона кутається в товсту зелену куртку. Шия щільно обмотана шарфом, на маленьких руках — пара рукавичок, за спиною висить наплічник.

Я підіймаю руку й прикладаю долонею до скла всередині серця, що вона намалювала.

Вона згинає палець, запрошуючи мене вийти надвір.

Моє серце підстрибує. Що вона робить? Їй треба повернутися всередину, надворі холодно. Я маю відвести її.

Обережно протискаюся крізь двері. Холодне повітря обпікає мені обличчя. Натягнувши шапку на вуха, я підходжу до неї. Мої кроки гучно риплять по ідеальній білосніжній ковдрі.

— Ходімо, подивимось на вогні, — каже вона, коли я зупиняюся біля неї на відстані невидимого кия.

Вона схвильована. Майже безумна.

Дивлюсь у напрямку святкових вогнів, знаючи, як вони далеко.

— Стелло, туди милі дві буде. Ходи назад у…

Вона перериває мене:

— Я йду.

Зустрічаю її погляд, рішучий і сповнений чогось не баченого раніше, якогось шаленства. Вона піде, зі мною чи без.

— Ходімо разом.

Я всією душею за непослух, але це скидається на передсмертне бажання. Двійко дітей, у яких легені ледве діють, долають дві милі в один бік, щоб подивитися на ліхтарики?

— Стелло, зараз не час для бунту. Це через По? Через По, так?

Вона розвертається обличчям до мене.

— Через По. Через Еббі. Через нас із тобою, Вілле, і через усе, чого ми ніколи не зможемо робити разом.

Я мовчки дивлюся на неї. Її слова наче вилітають з мого власного рота, та коли я чую їх від неї, звучить це геть інакше.

— Якщо це все, що ми маємо, то скористаймося цим. Хочу бути безстрашною й вільною, — каже вона й дивиться на мене з викликом. — Таке життя, Вілле. Ти й не помітиш, як воно скінчиться.

Ми йдемо порожнім тротуаром. Укриті льодом ділянки блищать у світлі ліхтарів над нашими головами. Намагаюсь триматися за шість кроків від неї, доки ми