Читати книгу - "Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)"

Буфетниці Нюрці,

Гагаріну Юрці,

Брежнєву й Хрущову,

А решті - хреново.

У Хрущова не було вибору. Народи Радянського Союзу і всього соціалістичного табору розуміли: ми відстаємо, а ТАМ життя краще. Хрущов ставив грандіозні завдання: наздогнати і перегнати! Але наздогнати чомусь не виходило. Економіка соціалізму, тобто економіка, керована злочинцями і дурнями, забезпечити процвітання не могла.

Що ж робити? Треба було щось таке придумати, щоб ТАМ стало так само погано, як у нас. Або навіть гірше. Для цього Західну Німеччину треба було поставити на шлях соціалістичного розвитку, опустити її життєвий рівень до стандартів Східної Німеччини, а краще - до рівня Радянського Союзу або ще нижче.

Історія поставила питання руба: або Хрущов доб'ється виведення американських військ з Європи, об'єднає Німеччину і поверне її на шлях соціалістичної справедливості, або економіка вільного світу своїми успіхами і досягненнями, своїм прикладом розбестить населення як Радянського Союзу, так і всіх підвладних йому держав. І впаде велика справа Леніна разом з Радянським Союзом і всім соціалістичним табором.

А домогтися виведення американських військ з Німеччини, а краще - з усієї Європи, можна було тільки шляхом погроз. Тому криза був неминуча.

4

Ракетна криза насувалася. Їй слід було запобігти за будь-яку ціну. Саме так: за будь-яку.

Перед начальником ГРУ генералом армії Сєровом і командувачем ракетних військ і артилерії Сухопутних військ Головним маршалом артилерії Варенцовом стояло завдання виняткової складності. Треба було переконати уряд США, а попутно й уряд Великобританії, в тому, що ракетно-ядерна міць Радянського Союзу різко перебільшена. Якщо переконати не вдасться, якщо лідери Заходу будуть вірити в жахливу міць радянських підводних човнів, стратегічних бомбардувальників, ракет, ядерних і термоядерних зарядів, то і відповідні дії в разі кризи будуть належні - тобто з потужним переборщуванням. І всьому людству доведеться заплатити наймоторошнішу ціну за цю помилку.

Домогтися довіри керівництва США і Великобританії можна було тільки передачею через полковника Пеньковського величезних обсягів інформації, щоб американські та британські експерти, співставивши тисячі фактів, звіривши безліч цифр, могли переконатися: тут все сходиться, Пеньковський не бреше, йому треба вірити, і в момент неминучого і швидкого конфлікту не піддаватися на погрози кремлівського нікчеми.

Але як передати хоча б п'ять або десять тисяч знімків цілком таємних документів особливої важливості?

Було тільки два способи.

Перший: Пеньковський має можливість у складі радянської делегації бувати в Парижі та Лондоні. Це дає можливість провозити мікроплівки, заховавши їх у подвійне дно валізи або каблук черевика.

Другий: передавати матеріали в Москві британським чи американським дипломатам.

Який шлях кращий?

Обидва гірші. Будь-який розвідник знає, що 90 відсотків провалів у агентурної розвідки відбувається на агентурному зв'язку. Зв'язок агентурний - це радіо, графічні сигнали, тайники, особисті зустрічі. У кожного способу передачі інформації свої недоліки. Радіозв'язок тут допомогти не міг, бо передавати належало копії документів. Залишалися тільки тайники і зустрічі.

Везти через кордон копії документів надзвичайно небезпечно тому, що при перетині кордону всіх трясуть. І дуже навіть серйозно. А якщо ти радянський дипломат? Якщо відповідно до Віденської конвенції 1815 дипломата не можна трясти навіть власним прикордонникам? Не турбуйтеся. У нас все можна. Радянського дипломата теж трясуть. Тільки таємно. Щоб не турбувати. У нас вміють. Коли захочуть.

Куди простіше відзняти документи в Москві, передати в посольство, а вже далі вони полетять дипломатичною поштою.

Але й тут проблеми.

Цей шлях поганий тим, що в Москві за всіма чужоземцями щільне стеження.

Було вирішено використовувати обидва шляхи. Мікроплівки передавати в Москві, а на особистих зустрічах за кордоном відповідати на питання, що виникли, отримувати нові завдання з висвітлення тих питань, які викликають сумніви й найбільший інтерес.

У Москві полковник ГРУ Пеньковський Олег Володимирович був прикритий так, що причепитися неможливо: так, зустрічаюся з іноземцями. Так, веду розмови. Робота в мене така. Вербую особливо важливу агентуру серед британських і американських дипломатів. За особистим розпорядженням начальника ГРУ генерала армії Сєрова Івана Олександровича. І тільки перед ним звітую, оскільки справа виключно важлива, відповідальна й абсолютно таємна.

А Іван Олександрович у разі чого підтвердить: так, ось намагаємося під американського (або британського) посла клини вбити. Тільки поки нічого не вийшло. У розвідці кавалерійським нальотом не візьмеш. Тут довга кропітка робота...

Пеньковський був легендований так, що запідозрити або викрити його було неможливо.

Але біда прийшла з іншого боку.

Члену Президії Центрального Комітету Комуністичної партії, другій людині в Радянському Союзі товаришеві Козлову Фролу Романовичу донесли, що хтось із генералів у найвищих колах військового керівництва або, можливо, навіть з маршалів саботує рішення керівництва країни і передає противнику зовсім таємну, особливої важливості інформацію. Більш того, товаришеві Козлову стало відомо, яка саме інформація йде.

Тому, що відомості були виняткової важливості, виявилося просто вирахувати коло допущених до кожного шматочка інформації. А від того, що відомості були різноманітними, вийшло кілька груп посвячених. Зіставлення списків виявило тих, хто був одночасно допущений до всіх цих абсолютно таємних шматочків.

5

Навколо кожного маршала, навколо кожного чотиризіркового генерала - потужне кільце стукачів: водії, ад'ютанти, покоївки, прибиральниці, кухарі, офіціантки, банники, масажисти, - тобто всі ті, кого в 1980 році в момент настання комунізму не стане, всі ті, без кого в 1961 році життя державного чи військового діяча неможливе. Вся ця челядь, іменована в ті часи обслугою, - вербувальна база КДБ. Всі вони, всі без єдиного винятку, давали підписку про співробітництво ще в момент прийому на роботу. А охоронці - це співробітники КДБ без усякого маскування. Охоронців у ті часи чомусь називали прикріпленими. Першим пунктом їх обов'язків значилася не охорона підопічних, а спостереження за ними. Охорона та фізичний захист значилися тільки четвертим пунктом обов'язків. Так от, усім цим людям, від прикріплених до кухарок, була поставлене бойове завдання: пильність підсилити, особливу увагу звернути на такі моменти..., доповідати щодня.

Через тиждень, 20 грудня 1961 року, голова КДБ генерал-полковник Семичастний доповів товаришеві Козлову: витік інформації йде від Головного маршала артилерії Варенцова через начальника ГРУ генерала армії Сєрова. Кур'єром служить полковник ГРУ Пеньковський Олег Володимирович.

В Москві Пеньковський міг абсолютно не боятися стеження КДБ. Він майже відкрито зустрічався з американськими і британськими розвідниками в центрі Москви, в найшикарніших готелях і ресторанах. Адже це його робота - заводити знайомства серед потенційних носіїв ворожих таємниць, спілкуватися з чужоземцями, вивчати їх, виявляти слабкості, інтереси і захоплення, а потім вербувати.