Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

обґрунтованості. Чому лише робітничий клас здатен порятувати людство? Перш за все, становище робітників у 1955 році дуже відрізняється від того, в якому вони перебували в молоді роки Маркса в середині ХІХ століття, а з іншого боку — життєві рівні й права промислових працівників у таких країнах, як Сполучені Штати, Швеція, Велика Британія, різняться між собою, та разом з тим є значно вищими, якщо порівнювати з країнами «третього світу» і відсталими.

Також неправдою є те, що, прийшовши до влади в СРСР, робітники «звільнилися»: вони залишаються рабами — вже не капіталістів, а самопроголошених політичних керівників, представників історії, які платять їм мізерні зарплати, не дозволяють незалежних профспілок і придушують будь-який робітничий протест як політичний злочин. Арон іронізує над християнськими та екзистенціалістськими інтелектуалами, багато з яких ніколи в житті не бачили робітника і жили у вільних і багатих суспільствах Заходу, поширюючи міф про революційний і готовий до боротьби пролетаріат у країнах, де більшість робітників мріяли про менш трансцендентальні, але практичніші речі: мати власний дім, автомобіль, соціальне забезпечення й оплачувану відпустку — тобто зробитися буржуа. Він стверджує, що справжніми жертвами суспільної несправедливості є зараз євреї та інші меншини, що потерпають від расових упереджень, напівраби в країнах Африки й Близького Сходу і невільники на латифундіях у «третьому світі».

Чудовим розділом в «Опії інтелектуалів» є також той, що називається «Люди церкви і люди віри», який досліджує комунізм як світську релігію з її ортодоксіями і гетеродоксіями, сектами, відхиленнями та інквізицією. Надзвичайної ваги є його інтерпретація «сталінських судів» тридцятих років, на яких Камєнєв, Бухарін, Зінов’єв та інші товариші Леніна перед стратою були змушені оголосити себе «агентами Гітлера і Гестапо». Просто не віриться, що поважні філософи, як-от Мерло-Понті у своїй книжці «Humanisme et terreur», усправедливлять ці юридичні жахіття — справжнісінькі узаконені вбивства — заради «основоположної істини» класової боротьби і комуністичної партії як представника й авангарду пролетаріату. Треба відзначити, що, на відміну від Сартра, Мерло-Понті згодом змінив свою думку і розійшовся в тому з ним саме через те, що той затято обстоював марксизм як «неперевершену перспективу історії нашого часу». Його книжка «Les aventures de la dialéctique» (1955) є нищівною критикою есею Сартра «Les communistes et la paix», на яку Сімона де Бовуар відповіла не менш злосливим памфлетом «Merleau-Ponty et le pseudo-sartrisme» (1955) Арон нещадно розкриває облудність твердження, що комуністична партія — він називає її «священна історія» — з її коливаннями, протиріччями й змінами політичної поведінки, її відступництвом і репресіями, є споконвічним носієм історичної правди і суспільної справедливості.

У розділі «Сенс історії» Арон спростовує ідею «людей церкви» і «людей віри» про те, що історія має однозначний сенс і що вона закінчиться із боротьбою класів, коли вже не буде експлуатації людини людиною. «Кінець історії», стверджує він, є релігійною ідеєю, а з іншого боку, є спрощенням думати, що двигуном історії є виключно конфлікт між буржуазією і пролетаріатом, ігноруючи численні соціальні, культурні, традиційні, релігійні, звичаєві, психологічні, родинні та особисті фактори — окрім економічних, без яких неможливо зрозуміти такі історичні факти, як битва під Аустерліцом чи напад Гітлера на СРСР в 1941 році. Лише «акт віри» може змусити філософа — він завжди має на увазі Мерло-Понті, — щойно комуністична партія прийде до влади, прийняти те, що раніше він засуджував: відсутність свободи вибору і вільної преси, порушення прав людини і навіть тортури: «Висока мета виправдовує жахливі засоби».

Арон критикує «обожнення історії», заперечуючи, що вона містить цілковите пояснення людського феномену. Одним з найбільших досягнень цієї книжки є поєднання політичної і філософської мудрості, спокійного і розважливого розмірковування з полемічним, а подекуди навіть памфлетним підходом як до минулого, так і до сьогодення. Її сторінки й далі є сигналом тривоги проти ідеологічного догматизму, призначення якого — легітимізувати марксистські міфи про пролетаріат, революцію і комуністичну партію і мнимі всевідання та всемогутність Центрального комітету і генерального секретаря, насаджені Леніним і використовувані передусім Сталіним.

Ця та інші його книжки, як-от «Los marxismos imaginarios» (1969), намагалися створити сміливу і розумну противагу ідеологічній лихоманці епохи, показуючи релятивізм і міфи теорій, які буцімто дають абсолютні й неспростовні відповіді щодо суспільства і людини. На жаль, вони не мали того резонансу, на який заслуговували, насамперед серед молоді. Бо ці й інші продиктовані сучасністю есеї, написані Ароном — наприклад, «La república imperial» і його критика масових безпорядків і так званої студентської революції у травні 1968 року у Франції «Невловима революція» (1969), — обмежувалися розвінчанням модних ідеологій, не висуваючи як альтернативу їм якусь всеосяжну теорію, в яку він не вірив. У цьому він також був справжнім лібералом. У наші дні, коли на зміну утопічним ілюзіям п’ятдесятих і шістдесятих років приходить благотворна критична ревізія, прагматичний реалізм, і реформістські, й ліберальні тези Реймона Арона мали би знайти прихильнішу аудиторію.

«Невловима революція»

У травні 1968 року у Франції в Університеті Нантер сталися студентські заворушення, які згодом поширилися на Сорбонну, решту університетів країни та інститути й колежі. Так почалася «Студентська революція», яка потягла за собою наслідки в різних місцях, через що в усьому світі їй надали надзвичайної ваги, що через півсторіччя здається перебільшенням супроти того, що вона насправді означала: певну лібералізацію звичаїв, зокрема сексуальну свободу, зникнення формул ввічливості, розмноження лихослів’я в мас-медіа і не більше. Не лише французьке суспільство залишилося таким, як було, але й сам університет, замість демократизуватися, зробився суворішим, його колишній академічний рівень впав, а проблеми залишаються невирішеними.

Попервах події Травня 68 року мали вигляд анархістської — у кожному разі, антисталінської — революції у французькому суспільстві, очоленої студентами. Асистенти й професори кафедр, як і університетські працівники, приєдналися до протесту, було зайнято університетські приміщення, де засновували комуни, зводилися барикади, майже щодня відбувалися багатолюдні зібрання, на яких голосували за симпатичні, але безглузді пропозиції (найпопулярнішими гаслами були «уяву у владу» і «заборонено забороняти»), захоплювали театри і культурні центри. Відлуння цих масових виступів докотилися навіть до Каннського кінофестивалю, призвівши до інциденту, в якому Жан-Люк Ґодар, якого збили з ніг, зацідивши кулаком у підборіддя, став однією з нечисленних жертв цих заворушень. Намагання студентів встановити зв’язок з робітниками і залучити їх до акції, попри те, що комуністичні профспілки цьому опиралися, мали певний успіх, бо хвиля страйків паралізувала багато підприємств у різних кінцях Франції, змусивши комуністичну партію, яка спочатку була дуже ухильною, оголосити загальнонаціональний страйк. У цій цікавій революції нікого не було вбито, натомість точилися напружені дебати, в яких троцькісти, марксисти-леніністи, маоїсти, фіделісти, ґеваристи, анархісти, прогресивні християни і різного штибу ультраправі групи і групки