Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Я сидів у сідлі важкого дестріє, закутого в пластинчастий сарматський обладунок, на чубку пологого схилу, а внизу, — скільки дозволяв захопити погляд, — біснувалося море диких. Навіть система полінувалася їх рахувати, видавши для довідки: «Ви зіткнулися з ордою варварів загальною чисельністю «500+». Бажаєте ухилитися чи розпочати бій?»

У реальному житті, я б, природно, вважав за краще обійти орду боком. Ну, так то ж у реалі. А щоб у грі пройти повз таку кількість експи і навіть не спробувати відкусити шматок — треба бути або мегадонатом, або лінивіше лінивця.

Тим більше, що кількість пунктів, необхідного для отримання чергового рівня, зростає в арифметичній прогресії. І щоб зробити крок з мого тридцять другого на тридцять третій цього самого ХП треба «нахапати» більше півтора мільйона. При тому, що за вбитого ворога нараховують щонайбільше 100-150 очок. Високорівневого... А всяка пузата дрібнота йде по десятці за штуку.

Орда здебільшого з таких і складалася. Голопузих, тобто. І це не мовний зворот. Три чверті дикого люду не носили навіть пов'язок на стегнах, хизуючись у тому первозданному вигляді, в якому люди були вигнані з Раю. Озброєні примітивними кийками або гомілковими кістками великих тварин.

Ще одна частина — вже не така велика, але все ж таки не менше сотні — тримали в руках тесаки, а тіла прикривали мальовничим лахміттям і як-небудь скріпленими шкурами, а на головах, замість шоломів, красувалися черепи тварин, з усіма видами рогів які тільки можна придумати. Від коротких і товстих до гіллястих.

Вся ця різношерста маса, якби не велика кількість, була навіть не горезвісним мастилом для клинка, а пилом під копитами. Особливо зараз, коли я без загону, і можу не побоюватися, що хтось із неписів банально застрягне в натовпі і врешті-решт буде задавлений кількістю. При всій повазі до ШІ, керуючого ігровими персонажами, на їхніх коней це не поширюється, й у бою вони рухаються з маневреністю трамвая… Що загрожує дуже неприємними наслідками.

Варвари-воїни. Ось ця група вже може становити реальну небезпеку. Десятки три рослих і м'язистих диких, виділяються над усіма великим ростом і озброєні цілком пристойно. У руках дворучники, на головах шоломи.

І — еліта. Вожді. Усі верхи і чомусь виключно жінки. Озброєння — кавалерійські списи, з настромленими на жала черепами тварин. Мабуть, для того, щоб підвищити шанс приголомшити та полонити ворога. Для поповнення орди чи у гастрономічних цілях.

Із цими доведеться тримати вухо гостро. Приголомшливий удар штука підступна. Поранений і навіть майже «убитий» гравець може вийти з битви будь-якої миті, коли забажає. З частковою втратою набраного в цій битві досвіду — але все ж таки розірвати дистанцію і взяти тайм-аут. Тоді як приголомшений автоматично потрапляє в полон, і система зараховує поразку. А це означає розпуск загону, полон на кілька тижнів і втрата всього «непосильно нажитого» майна.

Загалом неприємно. Майно — біс із ним, справа наживна. А ось за неписями побігай потім по тавернах. Та ще й репутацію з ними відновити непросто. Дехто може і не повернутися.

На щастя, цих варварок небагато. Поки лише десяток нарахував. Ну й добре… Як казав один древній полководець: «питати треба не скільки ворогів, а де вони». Тим більше, що й орда мою присутність на полі бою вже помітила і дружно рушила назустріч. А мені ініціативу їм віддавати не можна. Оскільки запорука успіху складається із двох моментів. Перше — в усій орді немає далекобійної зброї. Взагалі. Другий — дестріє повинен встигнути набрати розгін для тарана і не загрузнути.

Посилаю коня вперед, вибираючи напрямок атаки так, щоб пройти по дотичній до щільно збитого натовпу.

Секунда, друга, третя.

Ревучий натовп наближається. Перекошені ненавистю пики, божевільні очі… Руки, що тягнуться в мій бік, зі скрюченими, як пазурі, пальцями. Моторошний сморід сотень немитих тіл.

Удар!

Спис здригається в руці... Але так як я тримаю його на рівні голів, у тілі не застрягне, а тут же виносить другого людожера... Кінь збиває грудьми третього... Зачіпає крупом четвертого... Я встигаю додати ще одному і... ми проносимося повз. Чудово. Система зараховує мені п'ятьох фрагів і нагороджує… аж «25» очками досвіду. Трясця… Косити, не перекосити…

Даю коневі неквапно відійти на достатню для нового розбігу відстань. Розвертаюсь і знову за тим самим сценарієм. Начебто переді мною не людська маса, а величезна голова сиру, яку я маю намір настругати тоненькими скибочками... Ледь торкаючись. Акуратно, не поспішаючи і… дуже повільно.

Шар за шаром.

Наукою давно доведено, що м'язи та психіка чоловіка не пристосовані до тривалої, монотонної роботи. Нам нехай буде важче, але щоб швидко. Тюкнув мамонта в тім’я, притяг за хобот до печери і все… спочиваєш на лаврах, доки жіноче населення переробляє тушу на напівфабрикати та субпродукти.

Щоб разу — і у дамки. А потім носом до стінки чи курити на кухню…

Гм… Щось у мене асоціації як якісь дивні? А-а… це я на отаманшу варварську задивився і мало не отримав списом. Ледве встиг ухилиться. А подивитися було на що. Озброєння у дикунки значно краще, ніж у решти, а от форма одягу — така ж. Євина. Вибач, крихітко, потанцюємо якось іншим разом.

— Бабах!

Від пострілу впритул дівчину буквально викинуло з сідла.