Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Звичайно ж, я зовсім не володів жодним із стилів, які використовувалися нині в епістолярному жанрі, тобто в приватному чи діловому листуванні. Але від варвара з далеких снігових Карпат, яким я все ще вважався по замовчуванню, цього й не потрібно. А вже кілька рядків я був певен, що якось накарябати зумію. Хоч друкованими літерами… Намагаючись уникати складних слів із усілякими скасованими пролетарською революцією, старорежимними літерами.

На жаль, не сталося. Моїм нинішнім лапищам якщо і вдавалося схопити гусяче перо, то лише для того, щоб роздавити його, навіть не мокнувши в чорнильницю. Тому, зробивши кілька безуспішних спроб оволодіти втраченими навичками письма, я дійшов висновку, що не шляхетська то справа папір бруднити. А писар навіщо?

У загоні, окрім мене і Фрідріха, грамотіїв виявилося рівно два. Монашок та шляхтич. Але поки я вправлявся у знищенні запасів гусячого пір'я, Лис встиг відправити Митрофана гінцем у монастир. Тож вибір скоротився до одного.

Лях відпиратися не став. Як виявилося, пан Лєшек досить вправно володів не лише шаблею, а й письмовою премудрістю. І тут несподівано виникла ще одна проблема. Оскільки пан Пшеновицький осягав грамоту у вікарія в костелі, то й писати вмів лише латиною.

Загалом, хоч плач, хоч смійся. Навіть згадалася сцена з якоїсь кінокомедії, коли на допит свідка китайця було запрошено семеро перекладачів, щоб побудувати потрібний ланцюжок. Бо прямого перекладача — з англійської на китайську не було. От вони і перекладали по черзі: з англійської на німецьку, з німецької на французьку і так далі, поки на виході не виходила та мова, яку розумів допитуваний китаєць.

Врятував Фрідріх. Почухавши під бородою, капітан найманців оголосив, що торговець, котрий негоціює по всьому світу, зобов'язаний знати латину. А якщо ні, то нічого страшного. Він, у сенсі Лис, перекаже Круглію зміст листа. Адже він тут і почує кожне моє слово.

На запитання: «Навіщо в такому разі взагалі щось писати?», Фрідріх нічого зрозумілого не відповів, але вперся, що так треба. Очевидно, приказка «слів до діла не пришиєш, а що написано пером — не вирубати і сокирою» народилася задовго до виникнення бюрократії, як виду діяльності.

Тож, спільними зусиллями ми таки склали «важливий» папір і відправили Лиса за підкріпленням. Потім виставили біля порталу посилену варту, і стали з паном Лєшеком прикидати, чим і як захищати мою світлість від арбалетних болтів та інших посягань. Оскільки з особистого майна у мене була лише ведмежа шкура, поляк її і запропонував використовувати з максимальною користю.

Очевидно, що величезний ведмідь, котрий став дибки, — видовище, хоч і не надто приємне, особливо вночі, але само по собі, не з розряду неймовірних. І вже точно не викликає паніки. Стосовно можливого нападу на замок. Дикі звірі та штурм фортечних стін, дуже різні речі, щоб відразу співставити їх разом. Та ще спросоння.

До того ж, лобова кістка у ведмедя така міцна, що жоден мисливець не стрілятиме йому в голову, якщо не збирається поцілити в око. А оскільки моя голова, навіть у нинішньому виконанні, все ж таки програвала розмірами, то для надійності череп хижака вдалося ще й підсилити зсередини глухим шоломом із забралом. Тепер, навіть якщо хтось із стрільців і потрапить звірові в роззявлену пащу, мене все одно не поранить. Максимум, у вухах задзвенить...

Крім цього, приробили до передніх лап зав'язки, що дозволяють закріпити їх поверх рук так, щоб прикрити наручі. Ну а поножі і ховати не довелося. За халяви ботфорт можна було лобову броню танка запхнути, не те що поножі. Решту тулуба, щоб не сковувати рухів вирішили прикрити міцною шкіряною курткою і кольчугою без рукавів, зате з довгою спідницею, що вільно звисала нижче колін.

Усього цього, крім шкіри, тим більше мого розміру, природно не знайшлося, так що в терміновому порядку було здійснено контроль та облік усього індивідуального захисту, — як у запасниках вежі, так і ландскнехтів. І якщо траплялося щось, придатне для припасування чи хоча б часткового використання, майно без зазріння совісті реквізувалося лейтенантом. І супроводжувалося словесною приміткою:

— Не морщ чоло. Як поможемо панові барону замок взяти, там такого добра на хрестоносцях гори будуть. Вибереш собі хоч позолочений обладунок. Якщо розуму немає, звісно…

— Це чому ж? — щоразу ловилися простодушні сільські парубки.

— А тому, що чим багатша на панночці сукня, тим більше охочих її з неї зняти… — посміхався у вуса шляхтич. — Зрозуміло?

— Ги, — у відповідь шкірилися найманці. — Була б панночка гарна... То нам і поділ задерти достатньо. А сукню нехай собі залишить.

— Жеребці застоялі, — вдавано розводив руками лейтенант, не забуваючи прихопити відповідну річ. — Я мудрість викладаю... Досвідом ділюся... А їм тільки одне паскудство в голові. Попереджаю одразу! Якщо когось спіймаємо за цим раніше, ніж закінчимо баталію, особисто все під корінь відчикрижу.

Ті кивали. Мовляв, зрозуміло. Справі час, а забаві годину. У сенсі спершу перемога, а заслужена нагорода від ратника нікуди не подінеться. Ворота ж зачинені. Не те, що гарненька дівчина, пес шолудивий без дозволу назовні не вискочить.

До речі, про ворота. Добре було б потай відправити невеликий загін звичайним шляхом. Нехай непомітно проберуться до замку та візьмуть ворота під нагляд. На той випадок, якщо штурм матиме розгромний успіх, а хтось вирішить утекти. Ось тоді дюжина стрільців у засідці не завадить. Нема чого решті комтурій заздалегідь знати, що у них з'явився новий ворог.