Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Слава зв'язалася зі мною через п'ять днів. Перевірка Черновим моєї особи пройшла успішно. По-іншому й бути не могло. Легенда в мене - комар носа не підточить! Навчена гірким досвідом! Совість гриз черв'ячок провини за те, що використовую її у своїх цілях. Але я намагалася його придушити. Поки що не дуже виходило! Ця дівчина мені подобалася. Я ще не навчилася йти по головах.

Чого не скажеш про Дроздова. За останні п'ять років він перетворився на чудовисько, хоча й раніше не був святим. Крім клубів та ресторанів по всій країні у нього був тіньовий бізнес. Торгівля зброєю. Подана спочатку інформація про постачання дівчат у Європу та країни Близького Сходу не підтвердилася. Але його персона в цій сфері фігурувала. Ніякі гроші не змогли надати більш точну інформацію. Тільки з наркотиками він ніяк не був пов'язаний. А ще в нього була наречена Інеса, дочка відомого мецената. За знімками в інтернеті неможливо було сказати про його почуття до неї. Безпристрасне обличчя, порожні очі. Він узагалі вміє любити когось окрім сім'ї свого друга? Чи в нього на цьому рамки закриваються?

Як я і розраховувала, ми зі Славою стали подругами. Я не раз бувала в неї вдома та поки що мені щастило - за кілька місяців спілкування з її чоловіком ми не перетиналися. Злата, прийомна донька, була чудовою дитиною. Вона постійно питала у Слави, коли прийде в гості дядько Мар. При згадці цього імені в мене щоразу немов ніж проходив по серцю. Але треба звикати - незабаром я спостерігатиму цю людину наживо. Точніше вже дуже скоро. Сьогодні у Злати день народження.

Літо. Кінець серпня. П'ять років тому десь у такий самий час ми познайомилися. На мені потерті джинси та сіра майка. Це не світський прийом, а посиденьки з шашликами на задньому дворі будинку у вузькому колі. Пофарбоване в каштановий колір волосся вільно спадає на плечі. Від минулої мене залишилися тільки очі - світло-карі. Тепер я тридцятирічна вдова. Фрезов підкинув мені чотири роки до віку. Зовнішність середньостатистична. Нічого особливого. Щоправда фігура - закачаєшся! Проти природи не попреш! Ну і шрами, хаотично розкидані по лівій стороні тіла. Ось вона я, на даний момент. Але я нікого спокушати не збираюся. У мене інші цілі. 

Біля входу в будинок мене зустрічає моє перше випробування. Чернов Ігнат. Поки я розплачувалася та виходила з таксі, він завершив розмову телефоном та, засунувши руки в кишені штанів, спостерігав за моїм наближенням. Порівнявшись із ним я ніяково застигла. Величезний плюшевий ведмедик у руках впевненості не додавав.

- Я допоможу! - відібрав він м'яку іграшку.

- Так, дякую! - вдячно посміхнулася, - Я Софія.

- Я знаю, - погляд чіпкий, вивчаючий, - Ігнат. Чоловік Міри.

- Я знаю, бачила ваші фотографії, - ця людина настільки пригнічує собою, що хотілося швидше піти.

Він хмуриться, вдивляючись у мої очі. Та не може бути! Я сама себе в дзеркалі не впізнаю. І він мене бачив лише одного разу. Неприємні спогади.

- Можна на "ти", - такий царський дозвіл під час другої нашої зустрічі дає зрозуміти, що ми не подружимося, - Очі в тебе...

- Софі, - обіймає мене Слава, яка раптово з'являється, рятуючи мене від подальшого спілкування зі своїм чоловіком, - Рада тебе бачити. Ігнат, допоможи там Мару.

Удар під дих. Хоч би як я морально себе готувала, але спостерігати його не була готова.

- Чого застигла? Ходімо! - хапає мене за руку й тягне до хати.

Привітання мною дівчинки проходить повз мене. Уся моя увага зосереджується на людині, яку я спостерігаю крізь панорамне вікно на задньому дворі біля басейну в компанії двох чоловіків. На ньому біла футболка і джинси. Він так само диявольськи гарний. Але навіть із такої відстані видно жорсткість у зміненому вигляді. Раніше він таким не був. Сивина на скронях, що з'явилася, додавала суворості. Від його фірмової чарівності не залишилося й сліду. Серйозний, неприступний. Якщо від його більш ранньої версії було бажано триматися подалі, то від його сьогоднішнього варто було бігти без оглядки. Знищить навіть не замислюючись. 

Ось до нього підбігає Злата та демонструє подарованого мною ведмедика. Іграшка більша за неї, але легка. Мило виглядає. При погляді на дівчинку риси обличчя в нього пом'якшуються. Очі теплішають. Він колись так само дивився на мене. У наш останній тиждень разом. З ніжністю. Звісно, кольнуло! Навіть не так! Рубануло дефібрилятором на повну потужність. Боляче! Коли він мене "вбивав", я думала, що в нього сльози стояли в очах. Обман зору. Неможливо! Протягом усіх минулих років я повторювала, як мантру, "щоб людина не зробила, якщо ти її любиш, не зможеш заподіяти шкоди, а тим паче вбити своїми руками". Не знаю, може це і не так, але в моєму розумінні прописна істина.

Потрібно відвернутися, але я не можу. Злата показує на мене пальчиком. Знаю, що зараз він подивиться. Нервово ковтаю. Байдужий швидкоплинний погляд, ось чим Дроздов мене удостоює. Ні краплі інтересу, лише відповідна реакція на розповідь дитини. 

- Софі! - м'який голос подруги змушує відірватися від нахабного роздивляння, - Не треба!

- Ти про що? - вдаю з себе дурочку, роблячи ковток вина з келиха, який вона мені подала.

Слава усміхається, даючи зрозуміти, що мене розкусила.

- Він..., - не знає, як коректніше "опустити мене на землю".

- Не по зубах мені? - допомагаю їй.