Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Це хатка, яку збудував собі я.

А◦ось чоловік, що мешкає в хатці, яку збудував собі я.

Вони не знають, що третій куплет такий:

А◦ось гості, що допекли чоловіку,

що мешкає в хатці, яку збудував собі я[187].

Я не боявся, що яструби покрадуть мені курчата, бо не тримав курчат; боявся тільки, що люди покрадуть мені час.

Але бували в мене й втішні відвідувачі. Діти, що приходили сюди по ягоди, залізничники, що прогулювалися в неділю в чистих сорочках, рибалки й мисливці, поети й філософи, інакше кажучи, всі чесні пілігрими, які тягнулися в ліси заради свободи, а насправді — щоб полишити містечко. Їх я радо вітав: «Вітаю, англійці! Вітаю, англійці!»[188] Адже з цією породою я вже зустрічався.

Бобове поле

Тим часом боби, що їх я насадив, коли підрахувати довжину всіх рядків, аж сім миль, нетерпляче вимагали сапання, адже перші ряди порозросталися, перш ніж я висадив останні; більше не можна було відкладати, хоч я й не розумів, у чому суть цієї марудної, нехай і чесної праці, цього мізерного подвигу Геракла. Втім, я полюбив свої грядочки і свої боби, нехай навіть їх і виявилося значно більше, ніж мені потрібно. Вони припинали мене до землі, тож я черпав із неї сили, як Антей. Але нащо я їх вирощував? Бог зна. Таке було моє чудернацьке завдання того літа: змусити цей клапоть земної поверхні, який доти родив тільки перстач, ожину, звіробій і тому подібне — солодкі дикі ягоди та гарні квіти, — вродити боби. Що мені треба дізнатися про боби, а бобам про мене? Я їх плекаю, я їх сапаю, я маю їх на оці з рання до смеркання — такі мої денні труди. Приємно дивитися на їхнє гарне широке листя. Мої помічники — роси й дощі, які зволожують суху землю, і родючість самого ґрунту, здебільшого ялового й виснаженого. Мої вороги — хробаки, приморозки й, передовсім, бабаки. Останні геть-чисто погризли чверть акра грядок. Але ж яке я мав право проганяти звідси звіробій та інших мешканців лісу, викорчовувати їхній предковічний сад? Тим паче, вже незабаром зацілілі боби стануть для них зажорсткі й зустрінуться з новими ворогами.

Я добре пам'ятаю, як мене, чотирирічного, привезли з Бостона в рідне містечко крізь оці-от ліси, це поле, до цього ставка. Це одна з найдавніших сценок, закарбованих у моїй пам'яті. Сього вечора моя сопілка пробуджує відлуння над тими самими водами. Тут досі стоять сосни, старіші за мене; коли якась із них і впала, то я зготував вечерю на дровах з її пенька, а навколо вже буяє нова зелень, готуючи краєвид для очей уже іншої дитини. На пасовиську з того ж кореня проростає майже той самий звіробій, і навіть я врешті доклався до казкового краєвиду моїх дитячих мрій, заклечавши його бобовим листям, стеблами кукурудзи й кучерявою картоплею — такі наслідки моєї присутності.

Я засадив бобами приблизно два з половиною акри землі на вершині пагорба. Землю цю розчистили не більше п'ятнадцяти років тому — я й сам викорчував два-три пеньки, — тож я її не угноював. Щоправда, протягом літа, сапаючи, я познаходив чимало наконечників стріл, які свідчили, що в давнину тут жив вимерлий народ, саджав кукурудзу й боби задовго до того, як білі люди прийшли розчищати цю землю, а тому почасти виснажив ґрунт для цих культур.

Коли ще жоден бабак чи білка не перебігли мені дорогу, сонце не викотилося з-поза низьких дубків, а на траві лежала роса, я почав рівняти з землею лави зухвалих бур'янів на моїм бобовім полі й посипати їхні голови попелом, хоча фермери мене й відраджували (я, навпаки, раджу робити всю роботу, доки не зійшла роса). Рано-вранці я працював на росяному сипучому піску босоніж, ніби скульптор, але вдень сонце обпікало ступні. Сонце світило на мене, доки я сапав боби, повільно просуваючись довгими зеленими рядами п'ятнадцять родів завдовжки жовтим кам'янистим узгір'ям; один край грядок упирався в дубовий гайок, де я міг перепочити в тіні, а другий — в ожинник, де зелені ягоди встигали трохи потемніти, поки я проходив чергову грядку. Такі були мої щоденні труди: полоти й підгортати бобові стебла свіжим ґрунтом і плекати посіяний мною бур'ян, щоб жовта земля виразила свої літні думки бобовим листям і квітом, а не полином, пирієм і просянкою, змушувати землю казати «боби», а не «трави». А◦що не було в мене ні коней чи худоби, ні найнятих робітників, ні вдосконалених знарядь рільництва, я працював повільно й зазнайомився зі своїми бобами значно краще, ніж зазвичай заведено. Працювати руками, навіть коли то тяжке й марне гарування — це не найгірша форма дозвілля. Є в тому якась одвічна й незнищенна мораль, що дає вченому класичний результат. Для мандрівників, що прямують на захід через Лінкольн і Вейланд бозна-куди, я був утіленням agricola laboriosus[189]; вони сидять собі любісінько у бричках, опустивши лікті на коліна, а віжки звисають гірляндами; я ж лишаюся вдома — трудар і син землі. Моя оселя швидко зникала з їхніх очей і думок. Мої грядки — єдине оброблене поле на довгім відтинку дороги, тож вони витискали з цього все; інколи чоловік у полі чув більше пліток і слів мандрівників, ніж призначалося його вуху: «Так пізно боби саджає! Так пізно горох саджає!» — адже я й далі садив, коли інші вже почали сапати — рільник-проповідник уявити такого не міг. «Кукурудза, хлопче, — на корм; кормова кукурудза». «Він що, тут і живе?» — питає чорний капелюшок у сірої куртки; суворий фермер зупиняє свою вдячну шкапину, не побачивши в борозні добрива, і радить удобрити землю тирсою чи іншими відходами, хоч◦би й попелом чи вапном. Але мав я тільки два з половиною акри борозен, і одну сапку, і дві руки, щоб сапати, і велику відразу до возів і коняк, а тирса була далеко. Мандрівники, що котилися повз мої грядки, гучно порівнювали їх з полями, які проминули раніше, тож я знав, де стою в рільничім світі. Моєму полю не судилося потрапити до рільничого огляду містера Колмана. І, між іншим, хто оцінить вартість урожаю, що його Природа дає на ще дикіших полях, не покращених людиною? Сіно сумлінно зважують, обраховують відсоток вологи, силікатів і поташу, але ж по всіх ярах і навколо ставків, у лісах, луках і болотах росте багата й розмаїта