Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Через чорний хід. Це доволі легко вчинити, якщо за справу взявся достатньо дужий чоловік. Все, що йому треба було зробити, це відволокти тіло вниз, перекинути через огорожу в садку і витягти в провулок, що йде уздовж саду. І якщо там ще й стояла машина, то проробити все це було доволі нескладно. Адже було темно, і якщо він не дуже шумів, то його ніхто й не побачив.

— Я пошлю своїх людей перевірити, чи є сліди від шин у провулку, — озвався Мейсі. — Гаразд, Сп’юеку, я беруся до роботи. Якщо ми щось знайдемо, я вам повідомлю.

— Отож, ви тепер переконалися, що Старкі тут ні до чого?

— Це не має значення, — коротко сказав він. — Я збираюся почати шукати тіла так, як ви порадили, однак маю великі сумніви, що нам вдасться їх віднайти.

— Це залежить від того, наскільки ви старатиметеся, — відповів я, підводячись. — Можливо, тепер Старкі нарешті зрозуміє, що я його більше не підозрюю. Чомусь мені здається, що цей хлопець не в захваті від мене.

— Я скажу йому про це, — пообіцяв Мейсі і посміхнувся. Це була холодна та хитра посмішка, й вона мені не сподобалася.

Я зійшов униз і побачив, що Реґ Фіппс чекає на мене.

— Як ви здогадалися, що я тут? — поцікавився я, коли ми попрямували відмежованим жовтуватими стінами проходом до виходу.

— Коли я приїхав до будинку номер 37 і не знайшов вас там, то подумав, що вас, певно, забрали у відділок, — пояснив він. — А що сталося?

Я коротко виклав йому суть справи.

— А вам вдалося розшукати Летімера?

— Так, він чекає на нас у машині на найближчій парковці. Ми не знали, як зв’язатись із Одрі Шерідан, отож, вирішили краще почекати тут на вас.

Я пришвидшив кроки.

— Хочу, щоб та крихітка трималася від цього подалі, — сказав я. — Якщо Старкі дізнається, де вона, то клопотів їй не уникнути.

— Отож, ви більше його не підозрюєте у викраденні дівчат, але на ньому все ще висить вбивство Діксона, так?

— Так, і Мейсі це знає, — відповів я. — Ми поки що не торкалися цього аспекту, але якщо Старкі заволодіє тим фото тіла Діксона, який ви зробили, то вийде сухим із води.

Підійшовши до Летімера, ми всілися в його авто.

— Їдьмо в редакцію! — сказав я. — І то мерщій!

Коли авто рвонуло з місця, Реґ спитав:

— Отож, це таки вбивства, а не викрадення?

— Так, — підтвердив я, думаючи про Мерієн і про всю цю справу.

— Ми висадимо вас біля друкарні. Вам доведеться викинути усі ті дурниці, що я наговорив вам про Мейсі, а натомість розмістити на першій шпальті матеріал про вбивство Мерієн Френч. На деякий час облишимо Мейсі в спокої і побачимо, що він робитиме. Якщо й далі нічого, то ми пустимо в хід всі свої заготовки.

Реґ застогнав.

— Ви перетворюєте роботу журналіста на пекло, — поскаржився він. — Ви й самі не знаєте, чого хочете.

Я вищирився у темряві.

— Я знаю, чого хочу, — відповів. — Не вистачає лише останньої ланки. Я рішуче налаштований дістатися до вбивці, і зроблю це, навіть якщо це буде моя остання справа.

На мить запала тиша, після чого Реґ сказав:

— Знаєте, я й досі не можу повірити, що вона мертва. Вона була така чудова!

— Авжеж, — промовив я. — І це найбільше мене засмучує. Тепер це вже справа особиста.

Летімер пригальмував коло друкарні, і Реґ вийшов.

— Наведіть всі відомі вам факти, — нагадав я йому, — а коли з цим покінчите, подрімайте хоч трохи. Побачимося уранці.

Я пересів на переднє сидіння до Летімера.

— Відвезіть мене в якийсь тихий готель, — попросив я його. — Чи знаєте ви такий?

Він відповів, що «Палас» — саме те, що мені треба, до того ж знаходиться недалеко від редакції.

Ми вже якось проїжджали повз цей готель, і він мені видався цілком підходящим. Коли доїхали до редакції, я звелів йому повертатись додому.

— Ви впевнені, що я вам більше не потрібний? — перепитав він.

Я кивнув головою.

— Прихоплю зі собою Одрі Шерідан, і ми разом підемо в готель, — додав я. — Вночі ми вже нічого не зможемо зробити. А завтра будьте в редакції якомога раніше.

Коли я вже прямував тротуаром до будівлі редакції, він гукнув:

— У всій цій метушні забув вам сказати...! — крикнув він. — Я перевірив Старкі. У нього залізне алібі на другу ночі. Ви не зможете повістити на нього вбивство Діксона.

— Я й не думав, що це мені вдасться, але я зможу довести причетність до вбивства одного з його людей, що остаточно зіпсує репутацію Старкі в Кренвілі, — відгукнувся я. — Так чи інакше — дякую!

— І ще одне, — продовжив він. — Не знаю, чи це має для вас якесь значення, але Една Вілсон — донька Старкі.

Я завмер на місці.

— Його... хто??

— Саме так. Я зустрів одного свого знайомого, і він мені це повідав. Приблизно вісімнадцять років тому Старкі одружився, однак дружина швидко втомилася від його вибриків і полишила його. Минулого року вона померла, а її мала — донька Старкі — повернулася в Кренвіль в надії, що батько їй допоможе. Старкі й прилаштував її до Вулфа: відтоді вона підгодовує татка інформацією. Чолов’яга, який все це мені розповів, колись жив у місті, де мешкала колишня дружина Старкі, й він упізнав Едну.

— Я відчував, що з нею щось не так, — відповів. — Цікаво, що би сказав Старкі, якби знав про справжні відносини Едни із Вулфом? Це ж просто чудова дівчина — одночасно і спить із чоловіком, і «зливає» інформацію на нього!

Летімер знизав плечима.

— Всі жінки однакові, — цинічно зауважив він. — Вони спроможні водночас і любити вас, і перерізати вам горло. Але що почув, те вам і передав.

Я сказав, що інформація мені вельми придасться, і увійшов у будівлю, де розташовувалась редакція. В щілину дверей з приймальної світло не пробивалося. Я з тривогою подумав, чи не заснула, бува, Одрі. Спробував відчинити двері і виявив, що вони незамкнені.

Вже побіжний огляд приміщення — відразу після того, як я увімкнув