Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

Глава 13

Відчуття комфорту і затишку не полишало Віру поруч з Антоном. Навіть просто сидіти поруч з ним в автівці і спостерігати як він кермує і то було кайфовим.

Після довгого і пристрасного поцілунку в лісі розмови якось зникли самі собою. Обоє вони присмиріли, бажаючи тільки одного – скоріше дістатись місця, де вже не треба буде відволікатись на звук грибників, на незручність деревної кори, що впивається в спину, не неможливість роздягнутись і торкатись один одного так, як їм того хотілось.

Віра не страшилась того, що мало б між ними відбутись. Вона довіряла Антону, і зараз з дивлячись на нього відчувала ще і ніжність, захват, повагу. Поруч з ним її впевненість в собі зростала до піднебесних висот. Вона знала, що Волков так само збуджений як і вона, знала, що причина його збудження в ній, Вірі, і від того всі її тривоги про власну зовнішність відступали, танули і зникали, подібно клаптикам туману під теплим сонячним промінням. Та і як можна сумніватись в собі, коли розумієш, що ти потрібна? Коли шкірою відчуваєш особливий погляд найбажанішого в світі чоловіка?

Віра дивилась на чоловічі руки на кермі, і уявляла, як скоро ці пальці допоможуть їй позбутись одягу, як заковзають вони по її шкірі, торкаючись найпотаємніших місцинок, і як вона тягнутиметься їм на зустріч. Погляд зачепився за легку щетину, світлу і непомітну в денному світлі. Але Віра вже знала, що Антон Павлович не утрудив себе голінням ранком вихідного дня. І Вірі кортіло знову відчути цю шорсткість пальцями, губами, хотілось колотись об його щоки і мліти від цих дотиків.

 Вона розчинялась в чоловікові за кермом. Віра це розуміла, і серце в її грудях то завмирало, то тріпотіло як спійманий метелик, то скочувалось важким валом вниз, до улоговинки між ніг і розливалось там палкою лавою бажання. Дівчина в своїх мріях вже далеко випередила події – вона не тільки віддалась генеральному директору, але і встигла уявити, яким би було її життя, якби вони зустрічались і далі. Як можна було б отак виїжджати на природу, цілуватись під покровом золотистих крон, пестити один одного, поглядами, доторками, словами. Прокидатись поруч з Антоном ранком, і щоранку цілувати шорстку щоку, відчуваючи рідний запах.

Тим часом автомобіль з траси звернув на ґрунтову дорогу, і замість лісу розпочинався дачний кооператив. Волков зупинився біля залізних воріт.

- Ухти,  - вирвалось у Віри, коли автоматична система відчинила високі залізні ворота, і вони з Антоном Павловичем заїхали на вимощене різнокольоровою тротуарною плиткою подвір’я. На подвір’ї стояв невеличкий двоповерховий будиночок під червоною черепицею. Місця на ділянці перед будинком було не багато, але використано воно було дуже раціонально –  деякі клаптики подвір’я засіяні рівним зеленим газоном, між ними мощені дорогою плиткою доріжки, бордюрні червоні і жовті хризантеми вздовж доріжок. Критий ганок з квітами, кріслом-гніздом і столом.

- Подобається? – посміхнувся Антон Вірі, зовсім розгубивши свою директорську насупленість і строгість. Віра відчула гордість, за те, що таким його знає тільки вона одна! Що тільки для неї у нього є такі особливі посмішки.

- Це ваше? -  киваючи запитала Віра.

- Майже, - Волков відкрив багажник, дістаючи звідти кілька пакетів. І пояснив: - Два роки тому бабуся написала на мене заповіт, і я взявся за перебудову цієї дачі. Формально вона ще належить бабусі. Але фактично  в повному моєму розпорядженні. Тож я тут трішки по вдосконалював все… Будинок звів по новому, паркан.

- Ну якщо по-вашому це «трохи», боюсь уявити, що значить для вас «капітально»,  - озвалась Віра, підходячи до ганку.

- Годі мені «викати»,  - попросив Волков. – Ходімо. Ти зголодніла?

- Не дуже,  - вже звично відповіла Віра.

Але Антон тільки хмикнув. Він захопив дещо з дому, і збирався справити враження на дівчину, приготувавши вечерю. Він почував себе знову юнаком. Не відповідальним директором, на чиїх плечах кілька десятків людський доль,  не суворим бізнесменом, а легковажним і безтурботним студентом, що вибрався на природу з симпатичною дівчиною. І Волкову подобалось це відчуття нового себе. Ніби весь вантаж його проблем залишився в місті, і всі його турботи втратили значення.

Антон ввімкнув опалення  в будинку. Не зважаючи на те, що на вулиці була тепла погода, але надвечір все одно стане прохолодніше, а Антон не мав на меті, щоб Віра захворіла. Одночасно ввімкнув і бойлер, зігріваючи воду.

Віра зацікавлено озиралась, роздивляючись незавершений ремонт. Антон продовжував час від часу вкладати гроші в нерухомість. Але все одно ще залишалися якісь недоробки – люстра не підвішена, чи не поставлені двері на комірчині.  Він ще не вирішив, чи залишить будинок собі, чи продасть. Сам він вибрався сюди з метою відпочити вперше за кілька років. І до сьогоднішнього дня шальки терезів впевнено схилялись до продажу будинку за містом. Тепер Волков навіть засумнівався. Видно було, що Вірі тут подобається, вона з задоволенням провела пальцями по старому шкіряному дивані у великій кімнаті на першому поверсі, кинула туди свою сумочку. Раніше цей м’який диван стояв в прийомній у Антона, коли вони ще знімали офіс в іншому приміщенні.

З вітальні арка дверей вела на кухню. Яку звісно Волков ніколи не використовував за призначенням. Тут же на кухні стояла жодного разу не випробувана жаровня барбекю.  Віра прокрокувала туди, просто роздивляючись обстановку. А Антон пестив поглядом її вишукану фігурку, милувався легкою дівочою ходою, вигином стегон, незайманістю, що ковзала в кожному її русі.

Волков пройшов слідом за Вірою, і поставив пакунки з їжею на робочу поверхню.

- Ходімо, покажу тобі другий поверх, - запропонував він Вірі. – Там є телевізор, і якщо хочеш можеш перепочити.